До неї підійшов комісар, чекаючи, поки співучасник її одягнеться. Вона недбало спитала:
— Ви часто такі справи провадите?
Він поважно відповів:
— Намагаюся якнайрідше, пані.
Вона глузливо промовила:
— Вітаю вас, діло не дуже чисте.
Вона вдавала, що чоловіка свого не примічає і не бачить. Тим часом добродій з ліжка вбирався. Він надів штани, узув черевики й підійшов, одягаючи жилет. Комісар звернувся до нього:
— Чи скажете ви тепер, пане, хто ви такий?
Той не відповів. Комісар промовив:
— Доведеться вас заарештувати…
Тоді той скрикнув зненацька:
— Не займайте мене! Я особа недоторканна.
Дю Руа кинувся до нього, немов повалити його хотів, і просичав:
— Вас на злочині спіймано… на злочині. Я можу вас заарештувати, коли схочу… атож, можу.
Потім тремтячим голосом гукнув:
— Цей добродій — Лярош-Матьє, міністр закордонних справ.
Поліційний комісар з дива оступився й пробурмотів:
— Та справді, пане, ви скажете, хто ви такий?
Той зважився й голосно відповів:
— Цей раз негідник не збрехав. Я дійсно міністр Лярош-Матьє.
Потім, показуючи рукою Жоржеві на груди, де блищала маленька червона пляма, додав:
— А цей мерзотник носить на грудях орден, що від мене дістав.
Дю Руа пополотнів. Він прудко вирвав з петлиці пломенисту стрічку й шпурнув її в коминок:
— Ось чого вартий орден, одержаний від такого шахрая, як ви.
Вони стояли віч-у-віч, осатанілі, стиснувши кулаки: один — худий, з пухнастими вусами, другий — гладкий, з вусиками, закрученими в кільця.
Комісар мерщій став між ними.
— Панове, не забувайте, так не гідно поводитись.
Вони замовкли і поодвертались. Мадлена стояла та все курила, посміхаючись. Комісар сказав:
— Пане міністре, я застав вас наодинці з панією Дю Руа, — вас на ліжкові, а її майже голу. Вашу одежу розкидано скрізь по кімнаті. Все це доводить перелюбство. Ви не можете заперечувати очевидності. Що ви на це скажете?
Лярош-Матьє пробурмотів:
— Нічого не скажу, виконуйте свій обов’язок.
Комісар звернувся до Мадлени:
— Ви признаєтесь, пані, що це ваш коханець?
Вона зухвало відповіла:
— Я не заперечую, він мій коханець!
— Цього досить.
Потім урядовець записав дещо про стан помешкання та розташування покоїв. Коли він дописав, міністр, що вже одягнувся й чекав із пальтом і капелюхом у руках, спитав:
— Я вам не потрібний, пане? Що маю робити? Чи можна мені йти?
Дю Руа обернувся до нього й мовив, недбало посміхаючись:
— Навіщо? Ми кінчили. Ви можете знову лягати в ліжко, пане, ми зараз лишаємо вас на самоті.
І злегка торкнув урядовця за руку:
— Ходімо, пане комісаре, нам нема що тут далі робити.
Комісар трохи здивовано пішов за ним, але на порозі Жорж хотів пропустити його першим. Той церемонно відмовлявся. Дю Руа обстоював:
— Проходьте, пане.
Комісар сказав:
— Після вас.
Тоді журналіст уклонився й промовив ввічливо-іронічним тоном:
— Тепер ваша черга, пане поліційний комісаре. Я тут майже в себе вдома.
Потім тихо, немов обережно причинив за собою двері.
Через годину Жорж Дю Руа прийшов до редакції "Французького життя".
Пан Вальтер був уже в кабінеті, бо й далі керував та пильно цікавився газетою, що стала надзвичайно поширеною й дуже сприяла щораз більшим операціям його банку.
Директор підвів голову й запитав:
— А, це ви? Кумедний у вас вигляд! Чому ви обідати не прийшли? Звідки це ви?
Свідомий враження від своєї заяви, молодик оповістив, підкреслюючи кожне слово:
— Я скинув зараз міністра закордонних справ.
Вальтер подумав, що це жарт.
— Скинули міністра… як це?
— Я міняю кабінет. От і все! Давно вже слід виперти цю падлюку.
Старий з дива подумав, що співробітник його п’яний. Він пробурмотів:
— Ну, ви з глузду з’їхали.
— Аж ніяк. Я допіру спіймав пана Ляроша-Матьє з моєю жінкою. Поліційний комісар установив перелюбство. Край міністрові.
Спантеличений Вальтер зсунув окуляри геть на чоло й запитав:
— Ви що, жартуєте?
— Аж ніяк. Я навіть напишу про це дописа до хроніки.
— Та що ви хочете?
— Скинути цього шахрая, цього негідника, цього громадського шкідника.
Жорж поклав капелюха на крісло й додав:
— Лихо тому, хто стане мені на дорозі. Я ніколи не прощаю.
Директор ще не зважувався повірити. Він пробурмотів:
— Ну, а… ваша дружина?
— Завтра вранці подаю заяву про розлуку. Спроваджу її назад до небіжчика Форестьє.
— Ви хочете розлучитись?
— А що ж? Я був смішний. Але мені доводилося дурником прикидатись, щоб їх застукати. Тепер усе гаразд. Господар становища я.
Вальтер не міг стямитись, злякано поглядав на Дю Руа й думав:
"Чорт! Цього хлопця варто держати".
Жорж провадив:
— Тепер я вільний… Маю певний статок. У жовтні на перевиборах виставлю свою кандидатуру на батьківщині, де всі мене знають. Я не міг ні досягти якогось становища, ні пошани сподіватись з цією жінкою, яка всім здавалась непевною. Вона мене, як йолопа, закрутила, я й піймався в тенета. Та коли зрозумів її гру, я її, мерзотницю, вистежив.
Він засміявся й додав:
— Це Форестьє був рогоносець… несвідомий рогоносець, довірливий. А я звільнився від нужі, яку він покинув мені. Руки в мене розв’язані. Тепер я далеко сягну.
Він сів верхи на стільця і проказав, мов у сні:
— Я далеко сягну.
А пан Вальтер усе дивився на нього широкими очима, забувши про окуляри на чолі, та думав сам собі:
"Атож, далеко сягне цей негідник".
Жорж підвівся:
— Піду писати замітку. Треба обережно це зробити. Але ж для міністра вона буде погибельна. Ця людина пропаща. Нічим його не врятуєш. "Французькому життю" нема рації його милувати.
Старий повагався трохи, потім згодився:
— Пишіть, — мовив він, — так йому й треба.
IX
Минуло три місяці. Дю Руа за цей час добився розлучення. Дружина його знову прибрала ім’я Форестьє. П’ятнадцятого липня Вальтери мали виїхати до Трувіля, і на прощання було вирішено провести день за містом.
Для цього вибрали четвер, і вранці о дев’ятій годині вирушили великим ландо на шість місць, запряженим двома парами поштових коней.
Снідати мали в Сен-Жермені, в павільйоні Анрі IV. Любий друг не хотів, щоб у товаристві були, крім нього, чоловіки, бо не терпів присутності й навіть самої фізіономії маркіза де Казоля. Але в останню хвилину вирішили рано-вранці заїхати по графа де Лятур-Івелена. Напередодні його попередили.