Він зрозумів, що всяка спроба буде марна після такої безнадійної лекції. Він зразу ж щиро скорився, радіючи, що матиме в житті таку спільницю, й простяг їй руку:
— Я до ваших послуг, пані, коли і як схочете.
Вона відчула сердечність в його голосі й дала свої руки.
Він поцілував їй одну по одній, а коли підвів голову, сказав щиро:
— Боже мій, коли б я знайшов таку жінку, як ви, то з яким щастям одружився б із нею!
Цей раз вона зворушилась, замилувалась його словами, як буває з жінками від компліментів, що проходять їй у серце, й кинула на нього той хуткий, вдячний погляд, що обертає нас у рабів.
А що він не міг добрати переходу до дальшої розмови, вона ніжно промовила, торкнувшись пальцем його руки:
— Я зразу ж почну виконувати свої дружні обов’язки. Ви недогадливий, мій любий…
Повагавшись, вона спитала:
— З вами можна вільно говорити?
— Так.
— Цілком?
— Цілком.
— Ну, так навідайте пані Вальтер, вона дуже вами цікавиться, і постарайтесь сподобатись їй. Отам ваші компліменти будуть доречні, хоч вона чесна, затямте це, цілком чесна. О, там хвацькі наскоки успіху не матимуть. Але ви там кращого знайдете, коли зумієте. Я знаю, що в газеті ви ще й досі маєте незначне становище. Але не бійтесь, вони всіх співробітників приймають дуже приязно. Сходіть, повірте мені.
Він сказав усміхаючись:
— Дякую, ви — янгол, ви мій янгол-охоронець.
Потім розмовляли про всячину.
Він сидів довго, бажаючи довести, що йому приємно коло неї бути; а прощаючись, ще раз спитав:
— Отже, ми — друзі?
— Звичайно ж.
Відчувши тоді враження своїх слів, він додав, щоб підсилити їх:
— А якщо будете колись удовою, то я на черзі.
Й швиденько вийшов, щоб не дати їй часу розгніватись.
Візит до пані Вальтер трохи турбував Дюруа, бо він не мав жодного приводу з’явитись до неї, а допускатись незручності не хотів. Директор ставився до нього прихильно, відзначав його послуги, доручав йому переважно перед іншими складні справи: чом же йому не скористуватись із цієї ласки, щоб доступитись до директорського дому?
Одного дня, вставши раненько, він пішов на базар і купив за кільканадцять франків два десятки чудових груш. Старанно запакував їх у кошика, так ніби їх здалеку прислано, він одніс їх швейцарові патронеси зі своєю карткою, де написав:
"Жорж Дюруа
ласкаво просить пані Вальтер прийняти ці овочі, що він одержав уранці з Нормандії".
Другого дня знайшов у редакції, в своїй скриньці для листів, конверта з відповіддю пані Вальтер, котра "дуже дякувала панові Жоржу Дюруа" й сповіщала, що "буває вдома щосуботи".
Наступної суботи він з’явився.
Пан Вальтер жив на бульварі Мальзерба у великому власному будинкові, якого частину віддавав у найми ради ощадності. Між двома парадними стояв єдиний швейцар, що охороняв підступи й до господаря, і до пожильця, а його показна, як у церковного придверника, постать, грубі литки в білих панчохах і пишна ліврея з золотими ґудзиками та чорвоно-гарячими закотами на кожного справляла враження, що тут дім багатий і виборний.
Вітальні були на другому поверсі за передпокоєм з шпалерами на стінах і портьєрами на дверях. На стільцях дрімало два лакеї. Один із них узяв пальто Дюруа, другий забрав його ціпка, розчинив двері, провів трохи одвідувача й зник, викрикнувши його ім’я в порожнечу помешкання.
Молодик ніяково озирався навколо, аж ось побачив у дзеркалі людей, що сиділи, здавалось, дуже далеко. Спочатку він не туди втрапив — його ошукало свічадо, потім пройшов іще дві зали й опинився в маленькому будуарі, оббитому блакитним шовком з золотими цятками, де четверо паній тихо розмовляли між собою коло круглого столу з чайним посудом.
Дарма що набув певності в паризькому житті, зокрема в репортерському ділі, раз у раз маючи стосунки із особами значними, Дюруа трохи збентежився від поводження лакеїв та блукання по порожніх залах.
— Пані, я дозволив собі… — пробурмотів він, шукаючи очима господиню.
Вона подала йому руку, що її він узяв, уклонившись, мовила:
— Ви дуже ласкавий, пане, що навідали мене.
Й показала йому на крісло, де, сідаючи, він трохи не впав, бо воно здалося йому багато вищим.
Всі замовкли. Потім одна з жінок знову почала розмову. Говорили про холод, що лютішав дедалі, але не міг ще спинити пошесть тифоїдної пропасниці, ні на ковзанах не дозволяв бігати. І кожна висловила свої думки про паризький мороз, а також про те, яка пора року краща, наводячи затерті докази, що водяться в головах, як пил у помешканнях.
Рипнули тихенько двері, Дюруа обернувся й побачив крізь прозорі дверні шибки, що йшла пані. Коли вона з’явилась у будуарі, одна з відвідувачок підвелася, попрощалась і вийшла; Дюруа провів поглядом через порожні зали її чорну спину, де блищали штучні камінці.
Коли хвилювання від зміни осіб затихло, розмова зненацька, без жодного зв’язку, пішла про Марокканське питання, війну на сході та про труднощі Англії в Південній Африці.
Панії обговорювали ці важливі справи так, ніби грали добре вивчену світську, цілком пристойну комедію.
Прийшла ще маленька кучерява білявка, а за нею висока худа жінка середнього віку.
Заговорили про те, чи потрапить Ліне до академії. Нова гостя переконано доводила, що його переможе Кабанон-Леба, автор чудової віршової переробки "Дон-Кіхота" для сцени.
— Знайте, її ставлять в "Одеоні" цю зиму!
— От що! Неодмінно піду подивитись цю дуже цінну літературну роботу.
Пані Вальтер відповідала ласкаво, спокійно та байдуже, висловлювалась не вагаючись, бо думка її завжди була готова наперед.
У будуарі стало темно. Вона веліла засвітити лампи, але весь час слухала балачку, що котилась, як солодкий струмок, і згадувала, що забула до друкаря сходити по запросні квитки на майбутній обід.
Вона була трохи грубенька, вродлива ще, в тих небезпечних літах, коли занепад уже близький. Підтримувала себе доглядом, дбайливістю, гігієною та косметикою. Здавалась обережною у всьому, поміркованою й розважливою, належала до тих жінок, що душу мають підстрижену, як французький сад. Ходиш там без несподіванок, але почуваєш своєрідний чар. Мала гострий, спокійний, певний розум, що заступав їй фантазію, була добра, віддана і незмінно зичлива до всіх.