Поїзд мчав далі. За вікном простяглася безмежна ніч. Їй не видно було кінця-краю, вона огортала всі сорок років Штайнера. Села, що мчали мимо, блимаючи поодинокими освітленими вікнами й зрідка озиваючись собачим гавкотом, були селами його дитинства: в усіх тих селах він колись бавився, в усіх тих селах минали його літа й зими, і скрізь у їхніх церквах для нього лунали дзвони. Ліси, чорні й заспані, що тепер пролітали мимо, були лісами його юності: в золотаво-зеленому присмерку їхньої тіні пролягали стежки його перших мандрівок; у їхніх озерцях віддзеркалювалось його зосереджене обличчя, коли він, затамувавши подих, підстерігав плямистих саламандр із червоними черевцями, — і вітер, що, немов на арфі, грав у гіллі буків та співав у ялинах, був для нього правітром пригод. Оті матово-сірі дороги, що наче сіткою обплітали безмежні поля, всі були дорогами його шукань, він мандрував ними, він зупинявся на їхніх перехрестях, вибираючи дальший шлях, він пізнав на них тугу прощання й солодкі надії, він знав їхні початки й кінці від обрію до обрію, знав їхні кілометрові стовпи та всі придорожні садиби. Він знав ті похилі хатини, де у тьмяно-рожевих віконцях блимало кволе світло, обіцяючи тепло й домівку; він жив у кожному їхньому вікні, він знав, як треба тихо натиснути на їхні клямки, знав, хто чекає під світлим колом кожної лампи, ледь схиливши голову з вогненно-золотим волоссям, — та, чиє обличчя всюди стояло йому перед очима і чекало на нього на всіх шляхах і по всіх закутках світу, часом затінене або майже невидиме, охоплене тугою та прагненням забуття, — обличчя його життя, якому тепер він їхав назустріч. Обличчя це нині простерлось над нічним небом, очі миготіли з-за хмар, уста шепотіли йому з-над обрію беззвучні слова. А руки він уже відчував у вітрі, в колиханні дерев, бачив усмішку, в якій тонуло і все навколо, і його серце, підхоплене збуреними почуттями.
Штайнер відчував, як стискалися й знов розширялися його кровоносні судини, як його кров ніби струмила в той осяйний потік, що вирував зовні, приймав його кров і повертав сильнішою, підіймав його руки назустріч рукам, що тяглися до нього від обрію. Він відчував колообіг того потоку, який відривав від його єства шматок за шматком, як навесні нестримна повідь розкришує крижину на річці. У цю неповторну й нескінченну ніч Штайнера охопило щастя всеосяжної спорідненості зі світом, він осягнув усе своє життя, втрачені роки, сяйво любові й глибоке відчуття повернення до неї, не затьмарене думками про загибель.
20
Штайнер приїхав об одинадцятій годині ранку. Здав валізу до камери схову й одразу ж подався до лікарні. Міста він не бачив, тільки щось невиразне пропливало повз нього — потік будівель, машин і людей.
Перед великим білим будинком він зупинився. Трохи вагаючись, оглянув широкий портал, потім довгі низки вікон, поверх за поверхом. Десь там… а може, вже й зовсім немає… Він зціпив зуби й зайшов у вестибюль.
— Я хотів спитати, коли туту вас приймальні години, — звернувся до реєстратури.
— У якому відділенні? — спитала сестра.
— Не знаю. Я прийшов уперше.
— А до кого ви хочете пройти?
— До фрау Марії Штайнер.
У першу мить Штайнера здивувало, що сестра байдуже почала гортати товсту книгу. У нього було таке відчуття, ніби лише прозвучить це прізвище, як обвалиться склепіння білого вестибюля, або ж сестра підскочить і гукне кого-небудь — вартового чи навіть поліцію.
Сестра гортала книгу і, шукаючи прізвище, пояснювала:
— Пацієнтів першої групи можна відвідувати коли завгодно.
— Це, певно, буде не перша група, — мовив Штайнер. — Можливо, третя.
— Третю групу можна відвідувати від третьої до п'ятої години. — Сестра ще й досі шукала. — Як ви сказали прізвище?
— Штайнер, Марія Штайнер. — У Штайнера раптом пересохло в горлі. Він уп'явся очима в гарненьку, як лялька, сестру, ніби чекаючи смертного вироку. Він уже гадав, що зараз вона скаже: померла.
— Марія Штайнер, — сказала сестра, — друга група. Палата п'ятсот п'ять, на шостому поверсі. Години відвідин від третьої до шостої.
— П'ятсот п'ята. Велике спасибі, сестро.
— Будь ласка, пане.
Штайнер усе ще стояв біля віконця. Сестра взяла слухавку телефону, який щойно задзвонив.
— У вас є ще запитання, пане?
— Вона ще жива?
Сестра поклала слухавку на стіл. З неї чулося тихе кумкання, наче то був не телефон, а якась тварина.
— Звичайно, пане, — сказала сестра, зиркнувши в книгу. — Інакше була б відповідна позначка біля її прізвища. Про вибуття у нас доповідають акуратно.
— Спасибі.
Штайнер змусив себе не просити дозволу піти нагору одразу ж. Боявся, що поцікавляться чому, а він мусив не привертати до себе уваги. Тому вийшов на вулицю.
Без мети бродив містом, описуючи великі кола, і щоразу проходив повз лікарню. "Вона жива, — не виходило з голови, — Боже мій, вона жива!"
Потім несподівано Штайнера охопив страх, що на вулиці його можуть упізнати, і він знайшов якесь відлюдне кафе, аби там згаяти час. Замовив собі сніданок, але не міг проковтнути й шматочка.
Офіціант косо дивився на нього, а далі спитав:
— Що — не подобається?
— Та ні, смачно. Але ви принесіть мені кіршу.
Силуючи себе, він поснідав. Потім замовив газету й сигарети. Він удавав, ніби читає, і хотів читати — але ніщо не проникало крізь мур його чола. Він сидів у напівтемному кафе, де тхнуло кухнею та духом розлитого дешевого пива, і переживав найжахливіші години свого життя. Йому уявлялося, ніби зараз, у цю хвилину, Марія помирає, у вухах лунав її голос — вона кликала його, перед очима стояло її обличчя, залите передсмертним потом і сльозами, і він сидів на стільці, немов налитий свинцем, тремтячими руками тримаючи газету перед очима і міцно зціпивши зуби, щоб не застогнати, не підхопитись і не побігти геть. Стрілка годинника повзла повільно, то була рука долі, що завершувала його життя і душила його своєю повільністю.
Зрештою він поклав газету й підвівся. Офіціант стояв, прихилившись до стійки, і копирсав у зубах. Побачивши, що гість підвівся, він підійшов ближче і спитав:
— Хочете розплатитися?
— Ні, — відповів Штайнер, — принесіть іще чарку кіршу.