— Повертайтеся сюди! — сказала Рут. — Більше не можу нічого сказати: повертайтеся до нас. Ми можемо зробити для вас мало, але все, що ми маємо, — ваше. Завжди.
— Добре. Побачимо. Ну, бувайте здорові, дітки. Та будьте завжди обачні.
— Дозволь нам провести тебе до поїзда, — сказав Керн.
Штайнер завагався.
— Мариль проведе мене. А втім — ходімте!
Вони спустилися сходами вниз. На вулиці Штайнер обернувся й поглянув на сірий, облуплений фасад готелю.
— Верден… — пробурмотів він.
— Давай, я понесу твою валізу, — попросив Керн. ^
— Навіщо, хлопчику? Мені й самому тут нічого нести.
— Давай сюди, — сказав Керн, якось криво посміхаючись. — Я ж довів тобі сьогодні по обіді, який я став сильний.
— А довів-таки. Сьогодні пополудні. Як давно це вже було!..
Штайнер віддав йому валізу. Він розумів, що Керн хоче що-небудь
зробити для нього, а не лишалось нічого іншого, як піднести валізу.
Вони прийшли якраз до відходу поїзда. Штайнер зайшов у вагон і опустив раму вікна. Поїзд іще стояв, але Штайнерові здавалось, ніби те вікно вже відокремило його безповоротно від трьох товаришів на пероні. Керн запаленими очима дивився на його суворе, худе обличчя; йому хотілось те обличчя закарбувати в пам'яті на все життя. Штайнер був йому провідником і наставником багато місяців; усім своїм гартом він завдячував Штайнеру. І тепер-от він бачив, як ця людина, витримана й спокійна, добровільно йде назустріч своїй загибелі; адже ніхто з них не сподівався на таке чудо, щоб Штайнер повернувся.
Поїзд рушив. Ніхто не промовив і слова. Штайнер повільно підняв руку. А ті троє стояли на пероні й дивились, поки останній вагон сховався за поворотом.
— Прокляте життя! — нарешті хрипко озвався Мариль. — Ходімо, я мушу випити чарку. Я не раз бачив, як люди вмирають, але на моїх очах іще ніхто не вчинив самогубства.
Вони повернулись до готелю. Молодята пішли в кімнату Рут.
— Рут, — мовив Керн по хвилі, — якось раптом стало ніби порожньої холодно: наче вимерло все місто.
* * *
Увечері вони провідали дідуся Морица. Тепер він лежав у ліжку і вже не міг ходити.
— Сідайте, дітки, — запросив він. — Я уже все знаю. Тут нічого не вдієш. Кожна людина має право робити з собою, що захоче.
Мориц Розенталь знав, що вже ніколи не встане. Тому звелів поставити своє ліжко так, щоб у вікно можна було бачити вулицю. Там було видно мало: лише кілька будинків навпроти. Але він, крім цього, не мав нічого, отже, й це було вже немало. Бачив вікна протилежних будинків, і вони для нього були втіленням життя. Уранці дивився, як вони одчинялись, як з них виглядали обличчя. Він уже, як на знайому, дивився на сердиту дівчину, що протирала шибки, на завжди стомлену молоду жінку, що, розсунувши гардини, майже непорушно сиділа, втупивши погляд на вулицю, і на лисого чолов'ягу з верхнього поверху, що вечорами, поодчинявши вікна, робив гімнастичні вправи. Він бачив, як увечері за спущеними шторами спалахувало світло, бачив, як-за ними туди й сюди снували тіні, бачив вечори, коли все тонуло в темряві, мов у покинутій норі, й бачив інші вечори, коли допізна світили ліхтарі. Усе це — та ще приглушений гамір вулиці — було для нього зовнішнім світом, з яким він тепер був пов'язаний тільки думками, а не своїм тілом; а другий світ, життя в спогадах, був у його кімнаті на стінах. Зібравши всі свої сили й покликавши на допомогу покоївку, він прикріпив на них кнопками всі фотокартки і малюнки, що були в нього.
На стіні над ліжком висіли вицвілі фотографії його родини: батька та матері, дружини, яка померла сорок років тому; фото одного внука, що помер сімнадцятирічним; фото невістки, яка прожила всього тільки тридцять п'ять років, — усі мертві, серед яких Мориц Розенталь був старезним дідом і спокійно чекав своєї смерті.
Протилежна стіна була вся вкрита пейзажами. Фотознімки Рейну, старовинних замків, палаців та виноградників, між ними — кольорові вирізки з журналів, схід сонця над Рейном, гроза на Рейні, а в кінці — краєвиди міста Годесберга-на-Рейні.
— Ну, що мені робити, — ніяково говорив Мориц Розенталь. — Тут, власне, треба було б порозвішувати краєвиди Палестини… принаймні хоч один чи два поміж іншими — але вони мені ні до чого.
— А скільки ви прожили в Годесберзі? — поцікавилась Рут.
— До вісімнадцяти років. Потім ми виїхали звідти.
— А пізніше?
— Потім я вже більше не був там.
— Давненько це було, дідусю Мориц, — зауважила Рут.
— Давненько, тебе ще тоді й на світі не було. Може, тоді твоя мати тільки народилась.
"Дивно, — думала Рут, — моя мати народилась, коли ці краєвиди вже були спогадами в мозку під оцим черепом; вона прожила своє тяжке життя і згасла, а під цим старим черепом ще й досі блукають привидами ті самі спогади, ніби вони сильніші за життя людини".
У двері постукали, й до кімнати зайшла Едит Розенфельд.
— Едит, — пожвавішав Мориц Розенталь, — моя вічна любове! Звідки ти йдеш?
— З вокзалу, Морице. Провела Макса на поїзд. Він ще в Лондон, а звідти — до Мексики.
— То тепер ти лишилась сама, Едит…
— Так, Морице, — тепер я влаштувала їх усіх, і вони можуть працювати.
— Що ж робитиме Макс у Мексиці?
— Завербувався робітником. Але потім спробує влаштуватись у торгівлі автомашинами.
— Ти добра мати, Едит, — мовив Мориц Розенталь після паузи.
— Як і всі матері, Морице.
— Що ж ти робитимеш тепер сама?
— Трохи відпочину. Потім у мене знову буде робота. Тут, у готелі, є дитина. Два тижні тому народилася. Матері скоро треба знову виходити на роботу. От я й буду названою бабусею.
Мориц Розенталь трохи підвівся на постелі.
— Дитятко? Півмісячне? Тоді воно вже француз! А я цього не домігся й до вісімдесяти років. — Старий посміхнувся. — А ти не забула співати колискових пісень, Едит?
— Ні.
— Тих пісень, які ти колись моєму синові співала на ніч. Давно це було, Едит. Несподівано все стало далеким минулим. А ти не можеш заспівати мені яку-небудь із них? Часом я теж стаю мов дитя, що хоче спатки.
— Яку ж тобі, Морице?
— Про бідну єврейську дитину. Ти співала її сорок років тому. Тоді ти була така гарна й молода. Ти й тепер іще гарна, Едит.
Едит Розенфельд усміхнулася. Потім трохи випросталась і почала співати своїм надломленим голосом стару єврейську пісню. Голос її трохи деренчав, як мелодія старої музичної скриньки. Мориц Розенталь відкинув голову на подушку і слухав. Він заплющив очі й спокійно дихав. А стара Едит стиха співала тужливу мелодію бездомних на сумні слова: