Вони йшли й стояли майже поруч, ішли й самі того не усвідомлювали. Потім Штайнерові плеснула у вічі порожнеча, засліпила його, і лише за хвилину він знову став розрізняти барви в калейдоскопі ринку, що безглуздо крутився перед його очима.
Непевною ходою пішов він далі, все швидше й швидше, однак стримуючись, аби не привернути до себе уваги. Зачепив і звалив додолу із застеленого цератою прилавка половину свинячої туші; лайка різника за спиною вдарила у вуха, мов гуркіт барабана. Вибравшись із проходу, звернув за крайній рундук і став там.
Марія вже йшла з ринку. Поволі-поволі. На розі зупинилась і обернулася назад. Довго стояла вона там, високо піднявши обличчя, з широко розплющеними очима. Вітер шарпав її сукню, обліплюючи нею тіло. Штайнер не знав, чи бачить вона його, і не наважувався ще раз показатися їй: боявся, що вона кинеться до нього. Постоявши трохи нерухомо, вона підняла руки й обплела ними свої груди. То вона в уяві пригортала його, горнулася до нього, стискала його в нестерпно порожніх обіймах, із розтуленими устами, заплющивши очі. Потім повільно відвернулась, і похмура ущелина вулиці поглинула її.
Через три дні Штайнер перейшов кордон. Ніч була ясна й вітряна, білий місяць висів над обрієм. Штайнер був не слабодухий, але, перейшовши кордон, він обернувся назад, облитий холодним потом, і, наче в божевіллі, вимовив туди, у простір, ім'я дружини.
* * *
Він дістав іще одну сигарету. Керн дав йому прикурити.
— Скільки тобі років? — спитав Штайнер.
— Двадцять один. Скоро двадцять два.
— Ого, скоро двадцять два! Це вам не жарт, еге, хлопчику?
Керн похитав головою.
Штайнер помовчав трохи, потім сказав:
— У двадцять один рік я був на фронті. У Фландрії. То були теж не жарти. Оце, що тут, у сто разів краще. Ти розумієш?
— Розумію, — Керн обернувся обличчям до нього. — І краще, ніж смерть. Усе це я знаю.
— Ну, то ти вже чимало знаєш. До війни мало хто знав таке.
— До війни… Це ж було сто років тому.
— Тисячу. У двадцять два роки я вже лежав у госпіталі. Отам я збагнув одну річ. Розповісти?
— Давай…
— Гаразд, слухай. — Штайнер затягся сигаретою. — Рана в мене була нетяжка. Прострелило м'ясо, не дуже й боліло. Але поруч мене лежав мій товариш. Йому осколком розірвало живіт. Він лежав поруч і кричав. Морфію не було, розумієш? Навіть для офіцерів не вистачало. На другий день він так захрип, що міг уже тільки стогнати, благав мене, щоб я вкоротив йому цю муку. Я б так і зробив, коли б знав як. Третього дня на обід чогось раптом принесли гороховий суп. Густий, мов довоєнний, із салом. Доти нас годували якимись помиями. І ми їх їли, бо були страшенно голодні, і от я лигаю той суп, мов зголодніла тварюка, забувши все на світі від насолоди, й бачу над вінцями миски обличчя товариша, спухлі, потріскані губи, бачу, в яких муках він помирає. Через дві години він уже був неживий. А я їв суп, і мені було смачно, як ніколи.
Штайнер замовк.
— Ви ж були страшенно голодні, — озвався Керн.
— Та ні, не в тім річ. Я про інше: поруч тебе може вмирати людина, а ти нічого не відчуватимеш. Ну, ще там жаль… Але не біль! Бо твій живіт цілий! За півметра від тебе з людини душа рветься в передсмертному крику й муках — а ти не відчуваєш нічого. Оце і є лихо нашого світу. Затям це, хлопчику! Тим-то людство так повільно посувається вперед. І так швидко відкочується назад. Ти згоден зі мною?
— Ні, — відказав Керн.
Штайнер усміхнувся.
— Ну, звичайно… Але поміркуй про це коли-небудь при нагоді. Часом воно помагає.
Він підвівся.
— Ну, я пішов. Назад. Митник не подумає, що я можу повернутися зараз. Перші півгодини він пильнував, і завтра вранці теж пильнуватиме. А що я можу повернутися серед ночі, це йому й не в голові. Митницька психологія. Слава Богу, втікач здебільшого з часом стає мудріший за переслідувача. І знаєш чому?
— Ні.
— Бо він ризикує більшим. — Штайнер плеснув Керна по плечу. — Найперший життєвий закон: небезпека загострює чуття.
Він подав Кернові руку — велику, суху, теплу руку.
— Щасти тобі. Може, колись іще побачимось. Я вечорами буватиму іноді в кафе Шперлера. Спитай там про мене, як потрапиш до Відня.
Керн кивнув.
— Ну, бувай здоров. І не забувай моєї картярської науки. Це непогана розвага, думати не треба. Жадана мета для людини без притулку. В яс і тарок ти навчився непогано. У покер треба більше ризикувати. Сміливіше блефувати.
— Гаразд, — сказав Керн. — Я блефуватиму сміливіше. Дякую тобі. За все.
— Від вдячності одвикай. А втім, ні, не треба. З нею все-таки легше прожити. Людям, звичайно, на неї начхати, але тобі самому легше буде. Це трохи зігріває душу, коли часом Можеш відчувати вдячність. І пам'ятай: хоч би що було — все краще, ніж війна.
— І краще, ніж смерть.
— Про смерть не знаю, мертвим я не був. Але, у всякому разі, краще, ніж агонія. Ну, бувай, хлопчику!
— Бувай, Штайнере!
Керн іще трохи посидів. Небо вже заясніло, і земля довкола лежала повита спокоєм, безлюдна.
Керн тихо сидів у сутінку під буком. Ясна, пронизана місячним промінням зелень листя напнулась над ним, мов велике вітрило, — неначе вітер тихо ніс Землю крізь безмежні сині простори, повз сигнальні вогники зірок і маяк місяця.
Керн вирішив спробувати ще вночі дістатися до Братислави, а звідти — до Праги. У великому місті завжди безпечніше. Відкривши валізку, вийняв чисту сорочку й шкарпетки, щоб переодягтися: неохайний вигляд міг збудити підозру. Та й тюремного духу хотілось позбутися.
Химерне почуття сповнило його, коли він стояв у місячному сяйві голий. Він здавався сам собі загубленою дитиною. Керн квапливо взяв чисту сорочку, що лежала перед ним на траві, й натягнув на себе. Сорочка була синя — це практично, не так брудниться. У світлі місяця вона здавалася фіолетово-сірою.
Ні, він не піддасться зневірі.
3
До Праги Керн приїхав пополудні, залишив валізу на вокзалі в камері схову й пішов просто в поліцію. Не реєструватись; він тільки хотів спокійно обміркувати, що йому робити далі. А поліційне управління — найкраще місце для цього. Там не патрулюють поліцаї й не питають ні в кого документів.
Керн сів у коридорі на лаві, навпроти кабінету, де реєстрували емігрантів.