— А що ж, Ліло?
— Страх віддатися на волю своїх почуттів. Страх перед сльозами. Боязнь того, що ти не справжній чоловік і що тобі бракує мужності. Чого ти чекаєш?
— Я сам не знаю. Та й не хочу знати.
Ліло уважно поглянула йому в очі.
— Ходімо вечеряти, — мовила потім. — Я дам тобі в дорогу хліба й солі, за руським звичаєм, і благословлю тебе, ти мій кип'ячу, — може, і з цього будеш сміятися?
— Ні.
Вона поставила на стіл миску з пирогами.
— Сядь коло мене, Ліло.
Вона похитала головою.
— Сьогодні ти їстимеш сам. Я буду тобі прислуговувати, подаватиму страви. Це ж твоя остання вечеря в мене.
Вона не сіла, а все подавала йому стоячи — то пирогів, то хліба, то м'яса чи огірків. Мовчки дивилась, як він їсть, і готувала йому чай. Струнка й гнучка, вона спритно рухалася, широко ступаючи в тісному вагончику, немов пантера, що звикла до тісної клітки. Її тонкі бронзові руки різали на шматочки м'ясо, а лице зберігало зібраний, загадковий вираз, і Штайнеру на мить здалося, що перед ним якась біблійна жінка.
Штайнер підвівся з-за столу й узяв свої речі. Ще влітку, діставши паспорт, він одразу ж виміняв за свій рюкзак валізку. Розчинив двері вагончика, поволі зійшов сходами вниз і поставив валізку на землю. Потім знову повернувся назад.
Ліло стояла, однією рукою спершись на стіл. У її очах була така порожнеча, ніби вони зовсім незрячі, а вона вже давно самотня. Штайнер підійшов до неї.
— Ліло…
Вона ворухнулась і звела на нього погляд. Очі змінили свій вираз.
— Як тяжко залишати тебе, — зітхнув Штайнер.
Вона кивнула, потім одною рукою обняла його за шию.
— Після тебе в мене вже нікого не буде.
— Куди ти підеш?
— Я ще не знаю.
— Ти, певно, лишишся в Австрії. Навіть якщо вона стане німецькою.
— Мабуть.
Вона глянула йому в обличчя спокійним, серйозним поглядом. Очі її тієї миті були глибокі-глибокі й блищали.
— А шкода, Ліло, — зітхнув Штайнер.
— Так.
— А знаєш, чого?
— Знаю, і ти знаєш, чого мені шкода.
Вони все ще не могли відірвати одне від одного очей.
— Дивно, — мовив Штайнер, — адже всього лишень короткий відтинок часу, маленька частка життя були спільними в нас…
— Ні, весь час, Штайнере, — лагідно заперечила Ліло, — весь час і все наше життя…
Він ствердно кивнув. Ліло стиснула долонями його обличчя і сказала кілька слів російською. Потім дала йому шматок хліба й пучку солі,
— Оце з'їси, як будеш далеко від мене. Щоб не зазнав гіркого хліба на чужині. А тепер іди.
Штайнер хотів поцілувати її, але, глянувши їй у вічі, передумав.
— Іди вже, — повторила вона стиха. — Іди…
Він пішов парком. За хвилину-дві озирнувся. Балаганне містечко потонуло в темряві ночі, і не видно було вже нічого — тільки моторошна дзвінка пітьма, а в її глибині — світлий прямокутник розчинених дверей, і в ньому — маленька непорушна постать.
15
Через два тижні Керна знову привели до окружного суду. Опасистий суддя зі свіжим, як те яблучко, обличчям стурбовано глянув на нього.
— Я змушений сповістити вам дещо неприємне, пане Керн…
Керн випростався, подавшись усім тілом до судді. "Чотири тижні", — промайнуло в голові, — коли б хоч не більше як чотири тижні! У крайньому разі Беєр потримає Рут у лікарні весь цей час".
— Вища інстанція відхилила моє клопотання за вас. Ви надто довго пробули в Швейцарії. Законом не передбачено таке тривале проживання в країні навіть у разі крайньої потреби. До того ж ця історія з жандармом… Вас засудили на два тижні ув'язнення.
— Ще на два тижні?
— Ні. Всього на два тижні. Попереднє ув'язнення зараховується повністю.
Керн глибоко зітхнув.
— Отже, сьогодні я маю вийти на волю?
— Так. Можете вважати, що ви сиділи не просто під арештом, а в тюрмі. Шкода тільки, що тепер уже за вами зараховано судимість.
— Це я переживу.
Суддя знову глянув на нього.
— Вам було б краще не потрапляти до реєстру покараних. Але нічого не вдієш.
— Мене сьогодні й відправлять? — поцікавився Керн.
— Так. Через Базель.
— Через Базель? До Німеччини?..
Керн блискавично озирнувся навколо, ладен негайно вистрибнути у вікно й тікати. Йому вже не раз доводилось чути, що емігрантів переправляли до Німеччини. Але то були переважно втікачі, що тільки-но прибули звідти.
Вікно було відчинене, суд містився на першому поверсі. Надворі сяяло сонце. За вікном яблуня тихо погойдувала вітами, за нею живопліт, а там — воля!
Суддя похитав головою.
— Вас переправлять до Франції, не до Німеччини. У Базелі сходяться наші кордони з Німеччиною і з Францією.
— А не можна вислати мене до Франції через Женеву?
— Ні, на жаль, не можна. Базель — найближчий прикордонний пункт. Про це в нас є певні вказівки. А Женева значно далі.
Керн подумав хвилинку, далі знову спитав:
— А це точно, що мене переправлять до Франції?
— Цілком.
— І нікого, затриманого тут без документів, не висилають до Німеччини?
— Наскільки мені відомо, нікого. У крайньому разі це може трапитися в прикордонних містах. Але й про такі випадки я не чув.
— А жінку то вже напевне не відіслали б назад у Німеччину?
— Звичайно, ні. Я принаймні цього ніколи б не зробив. А чому це зацікавило вас?
— Та просто так. У своїх мандрах я часом стрічав і жінок без документів. Їхня доля іще тяжча. Тому я й спитав.
Суддя взяв з папки папірця і показав Керну.
— Ось наказ про вашу висилку. Тепер вірите, що вас переправлять до Франції?
— Вірю.
Суддя поклав папірець назад у папку.
— Ваш поїзд відходить через дві години.
— І ніяк таки не можна випровадити мене через Женеву?
— Ніяк не можна. Ми так багато витрачаєм коштів на залізничні перевезення біженців. Тому ми маємо строгу вказівку доставляти їх до найближчого кордону. Тут я справді нічим не можу вам допомогти.
— А коли б я сам оплатив свій проїзд, тоді можна було б відправити мене до Женеви?
— У такому разі можна. А ви цього хотіли б?
— Ні, для цього в мене замало грошей. Я просто так спитав.
— Ніколи не питайте зайвого, — порадив суддя. — Ви, власне, мусили б і за дорогу до Базеля самі платити, коли б мали при собі гроші. Я навмисне вас не спитав про це. — Він підвівся. — Ну, бувайте здорові. Усього вам кращого бажаю. Хай вам щастить у Франції. І будемо сподіватися, що скоро все зміниться!