Рут прокинулась.
— Людвігу, дай мені води.
Керн подав їй кухоль.
— У тебе гарячка, Рут. Ти можеш годину побути тут сама?
— Можу.
— Я тільки збігаю до містечка дістати чогось від жару.
Прийшов хазяїн і відімкнув кошару. Керн розповів йому, що сталося. Той спохмурнів.
— Тоді її, певно, треба везти до лікарні. Тут їй не можна лишатися.
— Почекаємо до полудня, може, їй стане краще.
Незважаючи на небезпеку зустрітися з тим жандармом або з кимось із сім'ї Аммерсів, Керн подався до містечка, знайшов аптеку й попросив аптекаря позичити йому термометр. Провізор позичив, але під грошову заставу. Керн купив іще тюбик арканолю й побіг назад.
Температура в Рут досягала 38,5 градуса. Вона проковтнула дві таблетки, потім Керн закутав її в пальто і в свою куртку, ще й прикрив сіном. Незважаючи на ліки, опівдні температура піднялася до 39 градусів.
Селянин почухав потилицю:
— Їй потрібен догляд. На вашому місці я б одвіз її до лікарні.
— Я не хочу до лікарні, — стиха прохрипіла Рут. — Завтра я буду знову здорова.
— Щось не схоже на те, — заперечив селянин. — Вам би слід лежати в ліжку, в кімнаті, а не тут, на сіннику.
— Ні, тут мені тепло й затишно. Будь ласка, дозвольте мені лежати тут.
Селянин спустився вниз, і Керн пішов за ним.
— Чого вона не хоче йти звідси? — спитав селянин.
— Бо тоді ми з нею розлучимось.
— Ну то й що ж такого? Адже ви можете почекати на неї.
— Якщо вона ляже в лікарню, там виявиться, що в неї немає паспорта. Можливо, там її й залишать, хоча в нас на це й не вистачить грошей, але потім поліція випхне її через кордон, а я не знатиму, де й коли.
Селянин похитав головою.
— І ви справді нічого не накоїли? Не вчинили ніякого злочину?
— Ми не маємо паспортів і не можемо їх одержати — оце вся наша провина.
— Я не про це. Чи ви не вкрали чого-небудь, не обдурили когось абощо?
— Ні.
— І все-таки вас переслідують так, ніби скрізь висять оголошення про вас як про злочинців?
— Так.
Селянин сплюнув.
— От і розберись тут, хто може. Простій людині цього не збагнути.
— А я вже збагнув, — мовив Керн.
— Можливо, в неї, — селянин кивнув на горище, — запалення легенів, ви це розумієте?
— Запалення легенів? — Керн втупився в нього зляканими очима. — Це неможливо! Це ж було б небезпечно для життя!
— Авжеж, — погодився селянин. — Того ж то я й балакаю з вами.
— А може, в неї грип.
— У неї гарячка, висока температура, а що там насправді, може сказати лише лікар.
— Тоді треба привести лікаря.
— Сюди?
— Можливо, якийсь і прийде. Треба подивитись в адресній книзі, чи немає тут лікаря-єврея.
Керн знову подався до містечка. У тютюновій крамничці він купив собі дві сигарети й попросив телефонну книгу. Там знайшов одного лікаря на ім'я Рудольф Беєр і пішов до нього.
Приймальний час уже скінчився, і йому довелося чекати понад годину. Аби збути час, Керн переглядав журнали; він безтямно дивився на ілюстрації і не міг збагнути, що на світі десь відбуваються тенісні матчі, пишні прийоми, що у Флориді на пляжі відпочивають напівголі жінки і взагалі ще є веселі люди, а він безпорадний сидить отут, і Рут тяжко хвора.
Нарешті ввійшов лікар, ще досить молодий чоловік. Він мовчки вислухав Керна, потім наготував свій саквояж і взяв капелюха.
— Ходімте. Унизу стоїть моя машина, ми поїдемо туди.
Керн проковтнув слину.
— А ми не можемо піти пішки? У машині ж коштуватиме дорожче. А в нас лишилось дуже мало грошей.
— Ці турботи полиште на мене, — сказав Беєр.
Вони приїхали до кошари. Лікар вислухав Рут. Вона боязко поглядала на Керна й заперечливо хитала головою: мовляв, не везіть мене звідси.
Беєр підвівся.
— Вас треба покласти до лікарні. Шум у правій легені. Грип і загроза пневмонії. Я заберу вас.
— Ні-ні! Я не хочу до лікарні! Ми й за платити не зможемо.
— Про гроші не турбуйтесь. Ви серйозно хворі й не можете лишатися тут.
Рут поглянула на Керна.
— Ми ще поговоримо про це, — мовив він. — Я скоро повернуся.
— Я приїду по вас через півгодини, — сказав лікар. — У вас є теплий одяг і ковдри?
— У нас тільки оце…
— Я що-небудь захоплю з собою. Отже, через півгодини.
Керн вийшов слідом за ним.
— Це конче необхідно? — запитав він.
— Так. Їй не можна далі лишатися тут, на сіні. І класти в якусь кімнату теж немає рації, їй треба до лікарні, і то негайно.
— Ну що ж, — мовив Керн, — тоді я мушу вам признатися, що це для нас означає.
Беєр вислухав його.
— Ви гадаєте, що не зможете відвідувати її? — запитав потім.
— Авжеж. Через кілька днів підуть чутки, і поліції легко буде підстерегти мене. А так я матиму змогу лишатись біля неї, і чути од вас про її стан, і діяти відповідно до цього.
— Розумію. Ви можете прийти до мене в будь-який час і про все довідатись.
— Дякую. Її стан дуже небезпечний?
— Він може стати небезпечним. Її обов'язково треба забрати звідси.
Лікар поїхав. Керн поволі знову піднявся на горище. Він наче оглух і втратив здатність відчувати. Біле обличчя з чорними проваллями очей повернулось до нього.
— Я знаю, що ти хочеш сказати мені, — прошепотіла Рут.
Керн кивнув.
— Інакше не можна. Це наше щастя, що ми знайшли цього лікаря. Я певен, що тебе візьмуть у лікарню безкоштовно.
— Так. — Вона втупилась поглядом у простір. Потім нараз підвелася, дивлячись на хлопця зляканими очима. — Боже мій, а куди ж подінешся ти, коли я поїду до лікарні? І як ми зустрінемося знову? Ти ж не зможеш прийти туди, тебе там можуть заарештувати.
Керн сів біля неї, взяв її гарячі руки в свої і міцно стиснув їх.
— Рут, — мовив він. — Ми повинні тепер поводитися свідомо й розумно. Я вже все продумав. Я лишуся тут, буду ховатися. Хазяїн дозволив мені це. Я просто чекатиму на тебе. Буде краще, коли я не приходитиму до лікарні провідувати тебе. Про такі візити швидко розійдеться чутка, і мене можуть схопити. Ми все влаштуємо інакше. Я щовечора приходитиму до лікарні й дивитимусь на твоє вікно. Лікар скаже мені, де ти лежиш. І вийде так, ніби" провідую тебе.
— О котрій годині?
— О дев'ятій.
— Тоді вже буде темно, і я не побачу тебе.
— Я тільки й зможу приходити, коли стемніє. Раніше надто небезпечно. Удень мені не можна показуватись на очі.
— Ти взагалі не повинен приходити. Не турбуйся за мене, якось усе обійдеться.