— Згода! — відповів Керн. — І десять шилінгів завдатку.
Потцлох вирячив очі.
— Ви вже й слово "завдаток" знаєте? — Він вийняв із кишені десятку. — Тепер у мене більше не лишилося сумніву: ви — справжній артист.
* * *
— Ну, дітки, йдіть гуляйте! — сказав Штайнер. — Тільки глядіть, щоб о першій годині були тут! На вечерю сьогодні гарячі пироги. Правда, Ліло?
Жінка кивнула.
Керн і Рут попрямували через галявину за тиром на галас каруселі. Вогні й музика містечка розваг ясною хвилею плеснули їм назустріч і обдали їх піною бездумних веселощів.
— Рут! — Керн узяв дівчину за руку. — Сьогодні в тебе буде великий вечір! Я витрачу на тебе не менш як п'ятдесят шилінгів.
— Що ти, що ти! Не треба! — Рут зупинилася.
— Мовчи! Я й п'ятдесяти тисяч не пошкодую, не те що п'ятдесяти шилінгів, бо я їх однаково не маю. Але для тебе я їх таки витрачу, навіть не маючи. Ось побачиш. Ходімо!
Вони рушили до "дороги привидів". Це була велетенська споруда з підвішеними високо в повітрі рейками. По ній мчали невеличкі вагончики, з яких лунав регіт і крики. Біля входу товпилися люди. Керн, тягнучи дівчину за руку, пропхався до каси.
— Хелло, Джордже! — загледівши його, гукнув касир. — Заходьте, будьте ласкаві!
Керн відчинив дверцята низенького вагончика.
— Сідай!
Рут спантеличено глянула на нього. Керн засміявся:
— Так, так! Справжні чудеса. Платити не треба.
Вагончик рушив, з шаленим розгоном злетів по рейках круто вгору й скотився в темний тунель. Із темряви, завиваючи, виринуло закуте в ланцюги чудовисько й простягло лапи до Рут. Дівчина скрикнула й притулилась до Керна. Далі перед їхніми очима розкрилася могила й кілька скелетів проторохтіли своїми кістками монотонний жалобний марш. Вагончик вилетів з тунелю, скрегонув на повороті колесами й знову звалився в похилий колодязь. Звідти назустріч їм мчав другий вагончик, де теж сиділо двоє, щільно пригорнувшись одне до одного, й перелякано дивились на них. Зараз вони зіткнуться… Та раптом вагончик знов мотнуло на повороті, дзеркало зникло, й вони влетіли в димну, задушливу печеру, де по їхніх обличчях ковзнули чиїсь вологі руки.
Минувши останній привид — старезного сльозавого діда, — вони виїхали на денне світло. Вагончик зупинився. Рут і Керн вийшли. Дівчина провела рукою по очах і сказала, усміхаючись:
— Як тут тепер гарно стало! Світло, повітря… і дихати можна, й ходити…
— Ти була коли-небудь у блошиному цирку? — спитав Керн.
— Ні.
— Ну, то ходімо!
— Сервус, Чарлі! — привітала його білетерка блошиного цирку. — Що, вихідний сьогодні? Заходьте, заходьте! У нас якраз виступає Олександр Другий.
— Знов задарма! — вдоволено глянувши на Рут, пояснив Керн. — Ходімо!
Олександр Другий виявився досить великою рудуватою блохою, яка вперше самостійно виступала перед публікою. Дресирувальник трошки хвилювався: Олександр Другий досі ходив тільки лівим переднім конем у четверні й мав уперту, норовливу вдачу. Публіка — п'ять душ разом із Керном та Рут — напружено спостерігала його.
Однак Олександр Другий виступив бездоганно: пробіг ристю, покрутився на трапеції і навіть свій коронний номер — вправи на балансирі — виконав чітко, й разу не схибнувшись убік.
— Браво, Альфонсе! — Керн потиснув гордому дресирувальнику скусану блохами руку.
— Дякую. А вам, мадмуазель, сподобалося?
— Просто чудесно! — Рут також потисла йому руку. — Я взагалі не розумію, як це вам удається.
— Дуже просто… Школа. І терпіння. Мені якось один казав, що можна видресирувати й камінь, коли б тільки мати досить терпіння. — Альфонс лукаво примружив очі. — А знаєш, Чарлі, з Олександром Другим я вдався до невеличких хитрощів. Я його перед виставою півгодини ганяв запряженого в гармату. У важку мортиру. От він як виморився, то й став слухняний.
— У гармату? — перепитала Рут. — Невже й у бліх є гармати?
— Навіть важка польова артилерія! — У нагороду Альфонс підпустив Олександра Другого до своєї покусаної руки. — Це, щоб ви знали, найпопулярніше в нашій програмі, мадмуазель! А популярність — це гроші.
— Але вони не стріляють одні на одних, — додав Керн. — Не винищують самі себе, і в цьому вони розумніші за нас.
Рут і Керн пішли на механічний автодром.
— Здоров був, Пеперлю! — гаркнув чоловік при вході, силкуючись перекричати металічний брязкіт. — Беріть сьомий номер, добре буцається!
— Тобі ще не здається, що я бургомістр Відня? — звернувся Керн до Рут.
— Навіть більше! Власник Пратера!
Автомобільчик зірвався з місця, штовхнув другого, третього й скоро опинився в самісінькій веремії. Керн, сміючись, пустив з рук кермо. Рут — серйозна, брови зведені над переніссям — сама спробувала правувати, але зрештою теж покинула, обернулась до Керна, немов вибачаючись, і всміхнулася — тією ясною усмішкою, такою нечастою в неї, що робила її лице лагідно-дитинним: в око впадали раптом уже не густі чорні брови, а повні, червоні уста.
Вони зайшли ще до півдесятка різних павільйончиків та атракціонів, надивились на все — від морських левів, що вміли рахувати, до індійських факірів-ворожбитів, — і ніде з них не взяли ані копійки.
— От бач, — гордовито сказав Керн, — вони хоч і не пам'ятають, як мене звуть, але пускають усюди задарма. Оце й є справжня народна солідарність.
— Так нас і на гігантське коло пустять без грошей? — спитала Рут.
— Ну аякже! Ще й з особливою честю! Я ж член трупи директора Потцлоха. Ходімо зараз туди!
— Сервус, Шані! — мовив касир. — 3 панною нареченою?
Керн кивнув і почервонів. Він боявся навіть глянути на Рут.
Касир узяв із купки, що лежала поруч нього, дві яскраві поштові картки й простяг їх дівчині. На картках було зображене гігантське коло з панорамою Відня.
— На згадку, фройляйн.
— Щиро дякую.
Вони зайшли в одну з кабінок і сіли біля віконця.
— Я просто не хотів розводитися перед ним щодо тієї "нареченої", — почав виправдуватись Керн. — Аби не затримуватися.
Рут засміялась.
— Зате ж нам і особлива честь! Оці картки. Шкода тільки, що нікому послати їх.
— Нікому, — погодився Керн. — А якщо й є кому, то нема адреси.
Кабінка тихо пливла вгору, і внизу великим віялом помалу розгорталася панорама Відня. Спершу Пратер із ясними ланцюжками освітлених алей, що подвійними разками перлів лежали на темних грудях гаю; далі, наче велетенська діадема з рубінів і смарагдів, барвисте сяйво ярмарку веселощів, і нарешті залите вогнями, майже неосяжне для ока місто, а за ним вузенька імлиста смужка далеких пагорбів.