— Дякую, — з надією в голосі сказав він, ще й не одержавши від Штайнера грошей, — щиро дякую, шановний пане!
А глянувши на чайові, приголомшено пробелькотів:
— Цілую ручку! Ваш покірний слуга, пане граф!
* * *
— Нам іти далеченько, аж у Пратер, — сказав Штайнер надворі.
— Куди завгодно, — відповів Керн. — Я вже зовсім прочумався.
— Поїдемо трамваєм. У тебе ж таки валіза. Що, все ще одеколон та мило?
Керн притакнув головою.
— Я живу вже під іншим прізвищем, але ти можеш спокійно називати мене Штайнером. Про всяк випадок я виступаю на сцені під власним прізвищем. У разі чого можна сказати, що це мій псевдонім. Або навпаки, залежно від обставин.
— То що ти зараз робиш?
Штайнер засміявся.
— Якийсь час заступав у одному трактирі хворого кельнера. Поки він не вийшов з лікарні. Зараз працюю асистентом в атракціонах Потцлоха. Прислужую в тирі, а вечорами даю сеанси телепатії. А в тебе є щось на меті?
— Нема нічого.
— Може, я зумію влаштувати тебе в нас. Нам часто буває потрібен підсобний робітник. Я завтра насяду з цим на Потцлоха. Найпринадніше те, що в Пратері ніколи нікого не перевіряють. І прописка непотрібна.
— Господи! — зрадів Керн. — Так це ж просто чудово. Мені якраз хотілося б надовше лишитись у Відні.
— Справді? — Штайнер скоса зиркнув на нього.
— Так.
Вони вийшли з трамвая й пішли нічним Пратером. Біля одного фургона з віконцями, трохи осторонь містечка атракціонів, Штайнер зупинився, відімкнув двері, піднявся всередину й засвітив лампу.
— От ми, хлопчику, і вдома. Тепер треба спорудити тобі якусь постіль. — Він дістав з кутка дві ковдри та матрац і розстелив його на підлозі біля свого ліжка.
— Певно, голодний?
— Я вже й сам не тямлю, — відповів Керн.
— Отам у коробці є хліб, масло й шмат ковбаси. Зроби й мені бутерброд.
У двері тихенько постукали. Керн поклав ніж і прислухався, вже шукаючи очима вікно. Штайнер засміявся:
— Що, заяча звичка, синку? Певно, вже ніколи її не позбудемося. Заходь, Ліло! — гукнув він.
Увійшла висока ставна жінка й спинилася біля дверей.
— У мене гості, — сказав Штайнер. — Це Людвіг Керн. Молодий, але вже бувалий вигнанець. Він житиме в мене. Ти можеш зварити нам каву, Ліло?
— Чому ж ні…
Жінка дістала спиртівку, запалила її, поставила на неї каструльку з водою й заходилась молоти каву. Усе це вона робила майже безшумно, повільними, плавними рухами.
— А я думав, ти, Ліло, давно вже спиш, — сказав Штайнер.
— Не спиться мені…
Голос у жінки був низький, хрипкуватий. Вона мала вузьке, з правильними рисами обличчя й чорне, розділене посередині на проділ, волосся і схожа була на італійку, але говорила зі слов'янським акцентом.
Керн сидів на продавленому плетеному стільці. Він відчував тяжку змору; не тільки голову — все тіло обійняла сонна млость, якої він давно вже не знав. Його розслабило почуття безпеки.
— Ех, іще подушку б! — сказав Штайнер. — Тільки подушки й бракує.
— Дарма, — промовив Керн. — Я згорну піджак і підмощу. Або білизну вийму з валізи.
— У мене е подушка, — озвалася жінка.
Заваривши каву, вона встала й вийшла так само беззвучно, мов тінь.
— Нумо вечеряти! — сказав Штайнер, наливаючи каву в дві чашки з синім візерунком.
Вони заходились коло хліба й ковбаси. Жінка повернулася з подушкою, поклала її в головах Кернової постелі й сіла до столу.
— А ти не хочеш кави, Ліло? — спитав Штайнер.
Жінка похитала головою. Вона мовчки сиділа й дивилася, як вони їдять. Та ось Штайнер підвівся.
— Ну, час лягати. Ти ж, синку, певно, стомлений?
— Та вже знов розморило…
Штайнер погладив жінку по голові.
— Іди й ти спати, Ліло…
— Іду, — вона слухняно встала. — Добраніч вам.
* * *
Керн і Штайнер полягали. Штайнер погасив лампу.
— Ти знаєш, — озвався він трохи згодом із теплого мороку, — треба жити так, ніби додому вороття вже ніколи не буде.
— Згоден, — відказав Керн. — Мені це й не важко.
Штайнер запалив сигарету. Він курив повільно, рідко затягуючись.
За кожною затяжкою червона жаринка на мить розгорялася ясніше.
— Хочеш закурити? — спитав він. — Потемки в тютюну зовсім інший смак.
— Давай. — Керн відчув дотик Штайнерової руки з сигаретами й сірниками.
— Ну, як тобі жилось там у Празі? — спитав Штайнер.
— Добре. — Керн помовчав, затягнувся сигаретою й додав: — Я там зустрів одну людину.
— І оце через неї приїхав до Відня?
— Ні, не тільки. Але вона теж тут.
Штайнер усміхнувся в темряву:
— Не забувай, що ти мандрівець, хлопчику. Мандрівцям теж потрібні пригоди, але не такі, що відривають шматок серця, коли доводиться рушати далі.
Керн мовчав.
— Це, власне, нічого не говорить проти самих пригод, — додав Штайнер. — І проти серця теж. А менш за все — проти тих, хто дає нам на чужині дрібочку тепла. Хіба що, може, трошки проти нас. Бо ж береш багато, а дати можеш мало.
— Я, по-моєму, зовсім нічого не можу дати. — Керна раптом пойняв смуток. Що він тямить? І що він може дати Рут? Тільки своє почуття. А це ж ніщо, здавалося йому. Бо він був молодий і наївний…
— "Нічого" — це куди більше, ніж "мало", хлопчику, — спокійно мовив Штайнер. — Це, по суті, майже все.
— Залежно від кого…
Штайнер усміхнувся.
— Не дрейф, хлопчику! Почуттю треба вірити. Сміливо кидайся у вир! Тільки серцем не приростай. — Він погасив сигарету. — Ну, добраніч. Висипляйся. Завтра підемо до Потцлоха.
— Добраніч… Отут я таки висплюся!
Керн поклав сигарету й зарився головою в подушку Ліло. Смуток його ще не зовсім розвіявся, але водночас він почував себе майже щасливим.
9
Директор Потцлох був невисокий на зріст, верткий чоловічок з наїжаченими вусами й величезним носом, з якого раз по раз спадало пенсне. Він весь час перебував у великому поспіху, надто тоді, коли робити було нічого.
— Ну, що там? Швидше! — гукнув він, коли Штайнер підвів до нього Керна.
— Нам потрібен помічник, — сказав Штайнер. — Удень прибирати, а ввечері асистувати ясновидцеві. Ось я знайшов. — Він показав на Керна.
— А він що-небудь уміє?
— Усе, що нам треба.
Потцлох закліпав очима.
— Ваш знайомий? А скільки він хоче?
— Помешкання, харч і тридцять шилінгів. На перший час.
— Ого! Ціле багатство! — скрикнув директор Потцлох. — Оклад кінозірки! Ви що, Штайнере, розорити мене хочете? Таж майже стільки платять легальному робітникові, з документами! — додав він уже миролюбніше.