Керн відступив на крок. Він уже бачив себе в тюрмі. Два тижні за недозволену торгівлю.
— Я маю дозвіл на проживання, — промовив він якомога байдужіше. — Можу показати.
— Покажи краще дозвіл працювати, — відповів чоловік, не зводячи з Керна очей.
— Я його лишив у готелі.
— Можна й до готелю прогулятися. Чи, може, краще подаруєш пляшечку, га?
— Ну, нехай… — Керн обернувся до дверей.
— Та візьміть же бутерброд! — широко усміхаючись, озвалася жінка.
— Дякую, не треба. — Керн відчинив двері.
— Ти диви! Воно ще й невдячне!
Керн грюкнув за собою дверима й побіг сходами вниз. Він не чув громового реготу, що вибухнув у кухні після його втечі.
— От здорово, Антоне! — аж захлиналася жінка. — Ти бачив, як він чкурнув? Наче за ним вовки гналися! Ще швидше, ніж отой старий єврей, що вдень приходив. Певно, ти йому капітаном поліції здався, він уже й небо в клітинку вздрів!
Антон задоволено вишкірився.
— Бо вони всі бояться мундира! Навіть поштарського. Еге, непогано ми скубемо цих емігрантів? — він лапнув жінку за груди.
— Парфуми хоч куди! — Вона пригорнулась до нього. — Кращі, ніж у того старого єврея.
Антон підсмикнув штани.
— Ну, то напахайся ними, як лягатимемо. Щоб я сьогодні спав із графинею. Там у каструлі ще є м'ясо?
Керн зупинився на вулиці й мовив скрушно, повернувши голову в бік кладовища:
— Рабі Ізраїль Лейб! Мене нагріли. На сорок крон. А з милом навіть на сорок три. Двадцять чотири крони чистого збитку.
Повернувшись до готелю, він спитав портьє:
— До мене ніхто не приходив?
Той похитав головою:
— Ні.
— Точно?
— Ніхто. Навіть президент Чехословаччини.
— Його я й не чекаю, — відказав Керн і пішов нагору.
Його дивувало, що батько не дає про себе знати. Либонь, він уже справді там не живе; або ж його цими днями заарештовано. Керн вирішив почекати ще два-три дні, а тоді знову сходити до пані Ековської.
У своєму номері він застав Рабе — чоловіка, що кричав уночі. Той саме роздягався.
— Ви вже лягаєте спати? — здивувався Керн. — Іще ж тільки дев'ята година.
Рабе кивнув.
— Інакше мені не можна. Так я посплю хоч до півночі. О дванадцятій я щоночі схоплююсь. У такий час вони звичайно приходили в камеру. Я тоді сідаю біля вікна й сиджу годин зо дві, а потім ковтаю снодійне. Так мені вдається більш-менш виспатись.
Він поставив біля свого ліжка склянку з водою.
— А ви знаєте, що мене найліпше заспокоює, коли я сиджу вночі біля вікна? Я проказую вірші напам'ять. Оті, що в школі вчили.
— Вірші? — зчудовано перепитав Керн.
— Еге ж, простенькі вірші. Оцей, скажімо, що співають дітям на ніч:
Час уже лягти спочить,
Очі втомлені склепить.
Боже, ангели ясні
Хай глядять мене у сні.
Може, нині був я злий —
Ти цей гріх із мене змий.
Отча ласка й Сина кров
Всі гріхи змивають знов.
Рабе стояв у самій білизні посеред напівтемної кімнати, наче якийсь зморений миролюбний привид, і монотонним голосом промовляв рядки колискової пісеньки, невидющим поглядом дивлячись У вечірнє вікно.
— Мене це заспокоює, — повторив він, докінчивши вірш, і всміхнувся. — Не знаю сам чому, але заспокоює.
— Вірю, — погодився Керн.
— Це начебто безглуздо, але воно мене справді заспокоює. Мені стає якось так затишно, неначе я в рідному домі.
Кернові стислося серце й мороз пішов поза спиною.
— А я не пам'ятаю віршів, — сказав він. — Забув геть усе. Мені здається, наче вже ціла вічність минула відтоді, як я ходив до школи.
— Я теж позабував. А тепер нараз усе пригадується.
Керн кивнув і підвівся. Його потягло з кімнати. Нехай собі Рабе спить, та й сам він звільниться від думки про нього.
— Якби знати, куди подітись увечері, — сказав він. — Чиста кара — оці вечори. Читати в мене давно вже нема чого, а сидіти в салоні та от пережовувати оті балачки — як гарно жилося колись у Німеччині та коли вже все це скінчиться, — теж не маю ніякої охоти.
Рабе сів на ліжко.
— А ви сходіть у кіно. Це найкращий спосіб згаяти вечір. Потім навіть не пам'ятаєш, що ти бачив, але принаймні думати не треба.
Він стягнув шкарпетки з ніг.
— У кіно, — повторив Керн, замислено дивлячись на нього. Йому спало на думку, що можна ж запросити й дівчину з сусіднього номера. — Ви знаєте людей тут у готелі? — спитав він Рабе.
Той поклав шкарпетки на стілець і поворушив пальцями босих ніг.
— Знаю декого. А навіщо вам? — Він дивився на ті пальці, немов уперше бачив їх.
— Із оцього номера, праворуч нас?
Рабе подумав трохи.
— Тут живе стара Шимановська. До війни вона була славетна артистка.
— Ні, мене цікавить не вона.
— Його цікавить Рут Голланд, молода вродлива дівчина, — озвався чоловік в окулярах, третій мешканець їхнього номера. Він уже з хвилину стояв у дверях і слухав розмову. Звали його Мариль, і він був колись депутатом рейхстагу. — А що, вгадав я, Керне? Ах ви донжуан!
Керн зашарівся.
— Дивина, — не вгавав Мариль. — Найприродніші речі примушують людину зашарітись. Найпідліші — ніколи. Ну, як сьогодні торгувалося, Керне?
— Прогорів начисто. Готові гроші втратив.
— Ну, то протринькайте ще скільки-небудь. Це найкращий спосіб розігнати досаду.
— Та оце ж збираюсь, — відповів Керн. — Хочу піти в кіно.
— Браво! З Рут Голланд, як я збагнув із ваших обережних розпитувань?
— Не знаю. Я ж із нею не знайомий.
— Та ж кожна людина з більшістю інших не знайома. Коли-не-будь однаково доводиться знайомитись. Сміливіше, Керне! Відвага — найперша окраса молодості.
— Гадаєте, вона піде зі мною?
— А чого ж ні? Це одна з переваг нашого спаскудженого життя: серед страху й нудьги кожен буває вдячний за будь-яку розрядку… Отож відкиньте фальшивий сором. Уперед, на приступ, без вагання!
— Підіть у "Ріальто", — докинув Рабе зі свого ліжка. — Там зараз іде фільм про Марокко. Я вже пересвідчився: що екзотичніша картина, то краще вона розважає.
— Марокко — це саме те, що треба, — підтвердив Мариль. — І для дівчат теж.
Рабе, зітхнувши, загорнувся в ковдру.
— Мені часом хочеться заснути й десять років не прокидатись.
— І ви ладні пробудитись на десять років старшим? — спитав Мариль.
— Е, ні… Адже ж тоді мої діти будуть уже дорослі…
Керн постукав до сусіднього номера. Чийсь голос озвався на стук, Керн одчинив двері й застиг на місці, опинившись віч-на-віч зі старою Шимановською.