Чоловік іще трохи постояв у дверях, окуляри його блищали у кволому коридорному світлі. Потім увійшов до кімнати і зачинив за собою двері.
Тієї ж хвилини крик пролунав знову. Тепер Керн розібрав і слова:
— Не бийте! Не бийте! Ради Христа, не бийте! Не треба! О-ой!..
Крик перейшов у жахливе хрипіння й застиг. Керн звівся в ліжку й спитав у темряву:
— Що це?
Клацнув вимикач, і кімнату залило світло. Чоловік в окулярах устав і підійшов до ліжка під вікном. Там, важко дихаючи, лежав третій мешканець кімнати, весь облитий потом, з безтямними очима. Чоловік в окулярах налив у склянку води й підніс йому до уст.
— Випийте води. То був сон. Ви в безпечному місці.
Чоловік у ліжку жадібно припав до склянки, аж борлак заходив угору і вниз на його тонкій шиї. Напившись, він знесилено впав на ліжко й, глибоко дихаючи, заплющив очі.
— Що з ним? — знову спитав Керн.
Чоловік в окулярах підійшов до його ліжка.
— Що з ним? Сон такий. Він снить уголос. Його кілька тижнів тому випустили з концтабору. Нерви, розумієте?
— Розумію…
— Ви живете тут? — спитав чоловік в окулярах.
Керн кивнув.
— У мене, здається, вже теж із нервами щось… Допіру, як він закричав, я схопився й вибіг. Думав, облава. А тоді переплутав кімнати.
— А…
— Вибачте, прошу вас, — озвався третій. — Я вже не спатиму. Вибачте…
— Ет, облиште! — Чоловік в окулярах вернувся до його ліжка. — Нам це не заважає. Правда, юначе?
— Анітрохи, — запевнив Керн.
Клацнув вимикач, і знову стало темно. Керн ліг. Він ще довго не міг заснути. Як дивно це було допіру в сусідній кімнаті! Пружні груди під тоненьким полотном… Він і досі відчував той дотик, наче рука його стала якась інакша від того.
Він іще почув, як чоловік, що кричав уві сні, встав із ліжка й сів біля вікна. Його низько схилена голова чорніла силуетом на сірому тлі вікна, ніби похмура статуя раба. Керн дивився на нього ще трохи, потім його здолав сон.
* * *
Йозеф Штайнер легко перейшов кордон. Він добре знав місцевість і, як бувалий солдат, мав досвід ходіння в дозорі. Колись він був командиром роти і ще в п'ятнадцятому році одержав залізний хрест за небезпечну розвідку, з якої привів "язика".
За годину він уже минув небезпечну смугу і прийшов на станцію.
Вагон був майже порожній. Кондуктор зустрів Штайнера здивованим поглядом.
— Уже й назад?
— Квиток до Відня, в один кінець, — відказав Штайнер.
— Швиденько обернулися, — не вгавав кондуктор.
Штайнер зиркнув на нього спідлоба.
— Я знаю, в чім річ, — вів далі кондуктор. — Таких, як ви, тут возять по кілька разів на день, то ж ці супровідники вже мені очі намуляли, хай їм біс. Вас везли в цьому самому вагоні, ви, либонь, і не помітили, еге?
— Я взагалі не розумію, про що ви говорите.
Кондуктор засміявся.
— Нічого, зрозумієте. Станьте в задньому тамбурі. Як надійде ревізор, зіскочите. Та в цю пору навряд чи який біс буде. А вам усе-таки не витрачатися на квиток.
— Чудово.
Штайнер вийшов у тамбур. Його обвівало вітром; у темряві пропливали назад вогники маленьких виноградарських сіл. Він дихав на повні груди, впиваючись найміцнішим у світі хмелем — хмелем свободи. Він відчував плин крові у своїх жилах, силу своїх м'язів. Його не спіймали, він живий, він вирвався!
— На закури, брате, — сказав він кондукторові, що вийшов до нього в тамбур.
— Давай. Тільки зараз мені курити не можна. Служба.
— Але ж мені можна?
— Тобі можна. — Кондуктор добродушно всміхнувся. — Хоч у цьому тобі легше, ніж мені.
— Еге, хоч у цьому мені легше, — погодився Штайнер, затягуючись пахучим димом.
* * *
Приїхавши до Відня, він пішов у пансіон, де його заарештували. Хазяйка ще сиділа в конторі.
Угледівши Штайнера, вона аж здригнулась й одразу ж квапливо сказала:
— Вам тут жити не можна!
—Та що ви! — скидаючи з пліч рюкзак, озвався Штайнер.
— Пане Штайнер, я не можу вас пустити! Адже облава може бути кожного дня! Мені ж тоді пансіон закриють!
— Луїзочко, — спокійно мовив Штайнер, — ви знаєте, на війні найкращою схованкою була свіжа вирва від снаряда. Щоб у неї зразу ж влучило, такого майже ніколи не траплялося. Тому в даний момент ваше кубельце — одне з найбезпечніших.
Хазяйка розпачливо схопилась за голову й вигукнула патетично:
— Ви мене занапастите!
— Як прекрасно! Я все життя про це мріяв — когось занапастити. Ви — романтична натура, Луїзочко. — Штайнер оглядівся по кімнаті. — У вас іще знайдеться чашка кави? І чарка горілки.
— Кави? І горілки?
— Еге ж, Луїзочко! Я певен, що ви мене зрозумієте. Така симпатична молодичка! У вас у шафці ще є сливовиця?
Хазяйка розгублено глипала на нього. Нарешті мовила:
— Авжеж, є.
— Оцього мені й треба! — Штайнер вийняв пляшку й дві чарки. — Ви теж вип'єте?
— Я?!
— Та ви ж, ви! А хто ж іще!
— Ні, не хочу.
— Та що ви, Луїзочко! Зробіть мені таку приємність. Пити самому — це якось бездушно. Будь ласка! — Він налив чарку й подав хазяйці.
Та, повагавшись, таки взяла чарку.
— Ну, нехай уже. Але ви тут не житиме, правда?
— Усього кілька днів! — заспокоїв її Штайнер. — Кілька днів, не більше. Мені у вас щастить. А я задумав одне діло. — Він усміхнувся. — То давайте ж каву, Луїзочко!
— Каву? Яка в мене тут кава!
— Ну як же, рибонько! Он же вона стоїть, і закладаюся, що непогана.
Хазяйка неприязно засміялась.
— Ох ви ж і пройда! До речі, ніяка я не Луїза. Мене звуть Терезою.
— Тереза! Не ім'я — мрія!
Хазяйка подала йому каву.
— Он іще речі старого Зелігмана, — сказала вона, показуючи на якусь валізу. — Що мені з ними робити?
— Це того єврея, сивобородого?
Хазяйка кивнула.
— Я чула, він помер. Більш я нічого не знаю…
— По-вашому, цього ще не досить? А де його діти, ви не знаєте?
— Мало мені свого клопоту?
— Правда, правда, — Штайнер підтяг валізу ближче й розкрив її. На підлогу викотилось кілька котушок ниток різного кольору. Під нитками лежала акуратно запакована в'язочка шнурків, далі костюм, пара черевиків, єврейський молитовник, дещо з білизни, кілька аркушів рогових ґудзиків, невеличка шкіряна торбинка із срібними шилінгами, два молитовні ремінці й білий талес, загорнений у тоненький папір.
— Небагато, коли це на ціле життя, Правда, Терезо?
— Дехто й того не має.