— Навіщо?
— Я хочу подивитись.
Скрипаль повагався, потім відкрив футляр, вийняв скрипку, загорнену в фіолетовий шовк, і обережно розгорнув.
Дівчинка довго не зводила зі скрипки очей. Тоді підняла ручку й торкнулася пальчиком до струн.
— А чого ти не граєш?
Скрипаль не відповів.
— Заграй що-небудь! — не вгавала дівчинка.
— Міріам! — тихо, стримуючи голос, покликала з другого кінця залу жінка, що тримала на руках немовля. — Міріам, іди сюди!
Дівчинка не послухалась. Вона все дивилася на скрипаля.
— Ти не вмієш?
— Та вмію…
— Так чого ж ти не заграєш?
Скрипаль збентежено глянув довкола. Його велика, вправна рука стиснула гриф інструмента. Дехто поблизу вже з цікавістю дивився на нього, і він не знав, куди подіти очі від ніяковості.
— Тут же не можна грати, — сказав він нарешті.
— А чому? — здивувалася дівчинка. — Заграй! Тут так нудно…
— Міріам! — знову покликала мати.
— Дитина правду каже, — озвався старий зі шрамом, який сидів біля скрипаля. — Заграйте. Може, це трохи розважить усіх нас. Та й хто б це тут мав забороняти!
Скрипаль ще трохи повагався. Потім узяв із футляра смичок, підкрутив його і приклав скрипку до плеча. Полинув перший чистий звук.
Керн відчув неначе якийсь дотик. Мовби чиясь рука щось владно відсунула в ньому. Єство його не хотіло коритись, але опиратися він не міг. По тілу пробігли мурашки. Та зразу ж це змінилося відчуттям блаженного тепла.
Двері канцелярії відчинилися, секретар вийшов у зал, не причинивши їх. У канцелярії вже горіло світло й низенька згорблена постать секретаря виразно чорніла на тлі ясного прямокутника дверей. Спершу він наче хотів щось сказати, але потім схилив голову набік і заслухався. Повільно, беззвучно, мов відтиску невидимої руки, двері самі зачинилися за його спиною.
Зникло все, лишилася тільки скрипка. Вона сповнила своїм голосом важке, мертве повітря зали й неначе змінила все, зібравши, зливши німу самотність усіх цих жалюгідних створінь, які нітились у сутінках попід стінами, в одну велику спільну тугу та скаргу.
Керн обхопив коліна руками, похилив голову й віддався повені звуків. Йому здавалося, ніби та повінь підняла його й несе кудись, несе в якусь рідну й водночас моторошно чужу стихію. Маленька чорнява дівчинка тихо, непорушно сиділа на підлозі біля скрипаля й дивилась на нього.
Скрипка змовкла. Керн трохи вмів грати на фортепіано й досить знався на музиці, щоб зрозуміти: цей чоловік грає надзвичайно гарно.
— Шуман? — спитав старий зі шрамом.
Скрипаль кивнув.
— Грай іще, — сказала дівчинка. —— Заграй такої, щоб весело було. Бо тут сумно.
— Міріам! — тихо покликала мати.
— Добре, — мовив скрипаль і знову підняв смичок.
Керн глянув навколо. Він побачив схилені голови й світлі плями відкинутих назад облич, побачив смуток, зневіру — і тиху радість, що її на хвилину розлила по тих обличчях мелодія скрипки. І він згадав усі отакі дожидальні, що їх йому вже чимало довелось побачити, повні знедолених, єдина провина яких — те, що вони народилися на світ і живуть. Як же можуть водночас існувати на світі така недоля й оця музика? Як це збагнути? У цьому були водночас безмежна втіха і жахливий глум.
Керн бачив, що голова скрипаля лежить на скрипці, мов на плечі коханої. Присмерк у залі густішав, а він думав: "Ні, я мушу жити! Я не загину! Я мушу жити. Життя таке барвисте й солодке, я ж його ще не знаю, це музика, це поклик, голос із-за далеких лісів, незнаних обріїв, з невідомих ночей! Я хочу жити!"
Він не зразу помітив, що скрипка вже затихла.
— Що це ти грав? — спитала дівчинка.
— "Німецькі танці" Франца Шуберта, — хрипким голосом відповів скрипаль.
Старий, що сидів біля нього, засміявся.
— Німецькі танці! — І, провівши рукою по шраму на лобі, повторив: — Німецькі танці!
Секретар біля дверей увімкнув світло й сказав:
— Хто наступний? Заходьте!
* * *
Керн дістав картку на ліжко в готелі "Бристоль" і десять талонів на обіду їдальні на Вацлавській площі. Одержавши талони, він відчув, що страшенно голодний, і мало не бігцем побіг туди, боячись запізнитися.
Він не помилився. Усі стільці в їдальні були вже зайняті, й довелося чекати. За одним столом він побачив свого колишнього університетського професора. Керн хотів був підійти привітатись, та передумав: він знав, що багато хто з емігрантів не любить, коли їм нагадують про минуле.
Незабаром до їдальні зайшов скрипаль і нерішуче спинився біля дверей. Керн жестом підкликав його. Скрипаль здивовано глянув на нього й повільно підійшов ближче. Керн зніяковів: коли він побачив у дверях цього чоловіка, йому здалося, ніби вони давно знайомі, а тепер він згадав, що навіть не розмовляв з ним щодня.
— Вибачте, — сказав він, — я чув допіру, як ви грали на скрипці, й тепер подумав, що ви, мабуть, іще не дуже орієнтуєтесь тут.
— Так воно й є. А ви?
— О, я вже втретє у Празі. Ви недавно з Німеччини?
— Два тижні. Сюди я приїхав тільки сьогодні.
Керн помітив, що професор і його сусід підвелись.
— Он два місця звільнилися, — швидко сказав він. — Ходімо!
Пробираючись поміж столами, вони зустрілись у вузькому проході з професором. Той, непевно подивившись на Керна, зупинився.
— Ми з вами не знайомі?
— Я слухав ваші лекції, — відповів Керн.
— А… — Професор покивав головою. — Скажіть, ви часом не знаєте людей, які могли б купити пилосос? Десять процентів знижки, в кредит. Або грамофон…
Керн сторопів — правда, лише на одну мить. Професор був світилом в онкології… Потім відповів співчутливо:
— Ні, на жаль, не знаю…
Йому було добре відомо, що це означає, коли людина пробує торгувати пилососами і грамофонами.
— Я так і думав… — Професорів погляд став байдужим. — Ну, пробачте, будь ласка, — сказав він, наче звертаючись до когось зовсім іншого, й пішов до дверей.
У їдальні давали перловий суп із м'ясом. Керн швидко висьорбав свою порцію й, підвівши голову, побачив, що скрипаль сидить, поклавши на стіл руки, перед повною тарілкою.
— Чому ви не їсте? — спитав він здивовано.
— Не можу.
— Ви хворі?
Схожа на грушу голова скрипаля здавалася зовсім жовтою, знекровленою в мертвотному світлі голих лампочок під стелею.
— Ні.
— Так не годиться. Їжте! — сказав Керн.