Ходили межами, поміж житами, поміж ячменем, милувалися колосками, і гуторили про се, про т, про двадцять п'яте…
Андрій Федорович каже:
— Хліб росте! А я йому кажу:
— Ремінь росте, чоботи ростуть!
— Галушки ростуть! — каже Андрій Федорович. А я йому:
— Піджаки, кажу, ростуть! Спідниці ростуть, штани ростуть!
Андрій Федорович своєї:
— Паляниці ростуть! Книші ростуть!
А я йому своєї:
— Плуги ростуть! Трактори ростуть! Він мені:
— Затірка, — каже, — росте! А я йому:
— Школи ростуть, лікарні ростуть, містки ростуть!
— Та де ви, — питає Андрій Федорович, — того трактора серед жита вздріли?
— А де, — я його питаю, — ви ту затірку серед ячменю вздріли?
— Так, — каже Андрій Федорович, — оце викошу, помолочу, помелю, замішу, затру, в чавун та в піч — от вам і затірка! Бери та й їж!
— Так, — я йому кажу, — оце ви викосите, помолотите, та до кооперації одвезете, та державі здасте, а вона помеле, та замісить, та робітникам хліба дасть, а робітники вам ременю і а чоботи вичинять, а робітники вам мильтону на штани насчуть та трактора зроблять. О!
— Е?!
— Що, кажу, "е"?!
— Так тоді ж у мене на затірку менше буде!
— Ото! А ви б ото так цілий день та цілу ніч затірку й їли! І босий — без чобіт, і голий — без штанів, і неграмотний — без школи, і хворий — без лікарні?! Аби з затіркою?!
— Так воно…
— А як на мене: як ото сидіти без штаніта ополоником затірку їсти, краще менша ложка, та в штанах.
— Та воно…
— То ж бо то й с. А потім, Андрію Федоровичу, кажу, давайте так прикинемо. Коли робітник дає вам або чоботи, або гвіздки, або там якусь машину, так він ніколи не галасує: "Ааа! Робилиробили, а воно все селянам та селянам!" І ніколи я не бачив, щоб робітники на заводі зробили машину, та зразу в садок, та за лопату, викопали яму та машину в яму!.. А тоді стали б перед селянами та: "їйбогу, не вродило машини. Ну, де я вам тієї машини візьму? Хоч і шукайте!" А ми з вами, як тільки робітникові дати хліба, зразу в крик: "Та де ж я вам того хліба наберу?!" Чого воно так, Андрію Федоровичу?
— Та той…
— І потім так. Чого воно так: робітник — так він дбає не тільки за себе, не тільки за свій завод… Йому болить і те, що ми" з вами ще й досі, мов ті жуки, в землі поодинці порпаємося, що ми й досі допотопними способами землю обробляємо, що ми без містків, без шкіл, без електрики… Він крекче на Дніпрельстакі, він поневіряється в шахтах, він сходить потом біля гарячих мартенів… І це — для всіх нас, для всієї держави, а не для його самого! А ми, намолотивши хліба, що його ніколи самі не поїмо, зразу його в яму, а тоді в крик: "А! А! А! Забирають! Так хоч би ж забирали! А то ж купують!" Чого воно так?!
— Та воно…
— От вам і "воно"… Коли всім будувати краще життя, так усім… Коли робітник вам електрику, ви йому хліба! І не жалкуйте, а везіть. Удесятеро він для вас більше користі дасть, ніж у засіках лежатиме.
— Та воно правда…
— Ясно, що правда.
— Ходім!
— Ну, гаразд! Ходім затірку їсти.
За затіркою Андрій Федорович прохав переказати, щоб ті установи, що заготовлятимуть хліб, — щоб вони не затримували селян біля зсипищ та щоб пильнували зсипища: щоб хліб не зогрівався, не загнивав, не псувався.
ОТ ВАМ І ЖАРТ!
Всі ви знаєте, що, приїхавши в село, легко знайти сільраду. В передових селах сільрада стоїть, як писанка. У відсталих теж знайти сільраду дуже легко, навіть нікого не питаючи: шукайте ви найобдертішу хату, де подвір'я необгороджене, хліви порозвалювані, серед двору лежить без коліс тачанка, а біля стайні така гора гною, що не всяким стратостатом на неї вилетиш, "загоробчена" вивіска над ґанком висить набакир, а в кутку в подвір'ї дрімає колишній "клозет", давно вже потухлий, що його всі ретельно при надобностях обминають, бо добратися до нього можна хіба тільки з льодорізом.
Ото й єсть сільрада одсталого села. Та трапляється, що і у передовому селі приміщення сільради, як у відсталому.
В одному селі, де була вищенамальованого типу сільрада, сталася трагічна історія.
В селі тому єсть колгосп. Кріпкий колгосп, обслуговуваний МТС. В МТСі єсть начальник політвідділу. Колгосп за проводом політвідділу МТС добре закінчив сільськогосподарський рік: вчасно обмолотився, виконав усі обов'язки перед державою, здав натуроплату МТС, розподілив наслідки колгоспної праці, засіяв озимину, поорав на зяб, наділив безкорівних колгоспників коровами.
Зробив, одне слово, все, що й належить зробити справжньому більшовицькому колгоспові.
Закінчивши справу по артільному господарству, колгосп пам'ятаючи, що заможне життя визначається не тільки паляницями, взявся причепурити себе: пообмазували колгоспники хати, попідчищали двори, одремонтували хліви, підлагодили колбуд, містки, дороги.
За культуру взялися колгоспники.
Село зробилося як ясочка: чистеньке, чепурненьке, піснями вечорами вухо радує.
Стоїть тільки сільрада немазана, нечищена, брудна.
От приїхав якось увечері до села начальник політвідділу МТС та й питає:
— Голова сільради не знаєте де?
— Та був у сільраді, а це пішов додому!
— Нема, значить, його в сільраді?
— Нема! Пішов спать!
— От що, товариші! Давайте зараз зберемось та причепуримо сільраду! Побачите, що завтра буде!
Миттю зібрався актив, колгоспники, колгоспниці гуртом як узялися: колгоспниці сільраду мажуть, колгоспники гній вивозять, двір чистять, вивіску, вікна миють, двір городять, ворота становлять.
За якихось 45 годин не впізнати сільради — стоїть вимазана, вичищена, новим тином обгороджена, з новими ворітьми.
Закінчили колгоспники роботу та й пішли спать. Прокинувся вранці голова сільради, поснідав, узяв портфель та й пішов урядувати.
Іде, замислився, — думки державні одолівають. Стежка знайома — можна йти й думати. Підійшов до сільради, підвів голову й став. Став і дивиться на нові ворота.
— Сплю чи не сплю? — сам до себе. Лапнув себе за руку, лапнув за ногу, за вухо.
— Не сплю! Куди ж це я потрапив? Дома ж ночував! Дома й снідав, а в чуже село попав!
Знизав плечима, повернувсь, озирається. Зблід.
— Та що за лиха година?! Куди це мене нечистий затаскав?!
Іде чоловік. Голова до нього:
— Товаришу! Ти не знаєш, яке це село?