2) Чим пояснити, що українських письменників на всіх копальнях робітництво зустрічало музикою?
3) Чим пояснити, що на всіх руднях українські письменники бачили плакати: "Хай живе українська пролетарська культура", "Хай живе українська пролетарська література!", "Привіт українським письменникам!"?
4) Чим пояснити, що робітництво півторагодинну доповідь про українську літературу вислухувало з надзвичайною увагою?
5) Чим пояснити ту тьмутьмущу запитань і записок, що їх діставали українські письменники, виступаючи перед робітництвом криворізьких копалень? І записки ті були найрізнохарактерніші, що зачіпали найдрібніші нюанси українського літературного життя?
6) Чим пояснити, що робітники прохали письменників прочитати той чи інший свій твір? Значить, вони того письменника читали й раніше?
Чим все це, дорогий товаришу, пояснити?
Мовчите?
Сядьте!
Та ви знаєте, що за всю подорож українських письменників на Криворіжжя тільки на НЕСі (будівля нової електричної станції — в районі Жовтневої рудні), в будинку для приїжджих, де дано було їм притулок, вони на таку притичину нарвались.
Завідательку тим будинком, така собі опасиста мадам, що, як кажуть, нічого з Жовтневої революції не придбала, а "зовсім навпаки" (і кажуть, що дуже "навпаки"), записуючи письменників до книги, запитала:
— Хто ви такі?
— Письменники.
— Пісьменнікі? Что такоє пісьменнікі? Нєт уж, пожалуйста! Я — руская женщина і такімі словамі не буду портіть кнігі. А ваша как фамілія?
— Микитенко. Пише: Мекитенко.
— Та не Мекитенко, а Микитенко! Пише: Никитенко.
— Та не Никитенко, а Микитенко.
— Ах боже мой!
Оце, товаришу, за всю подорож.
Але зауважте: це не робітниця, а мадам в повному розумінні цього слова.
А робітниця — там же таки, в тому будинку, — комсомолка Даша, — "Даша — радість наша!" — що зросла на шахтах, за годину вже говорила з нами прекрасною українською мовою.
— Та ви ж, Дашо, говорите, як Марко Вовчок!
— Еее!
* * *
Криворізьке робітництво жадібно всмоктує в себе культуру.
Криворізькі робітники — прекрасні друзі літератури взагалі, а української зокрема.
Серед криворізького робітництва 40 % — постійні читачі й одвідувачі своїх прекрасних книгозбірень.
З якою любов'ю бувші забойщики, висунуті на культроботу (в культкоми, зав. книгозбірнями), працюють біля книжки, біля клубу, біля театру…
П. Г. Тичина, напевно, про криворізьких робітників писав свій "Псалом залізу", бачивши, як ідуть вони до культури.
Ідуть, ідуть робітники веселою ходою. Над ними стрічки і квітки, немов над молодою.
Там, на криворізьких руднях, червоно гримить з робітничих уст новий псалом залізу і культурі.
ЛЕСЬКА
От ви мені кажете, щоб я вам на роковини про наші хиби та про наші досягнення за одинадцять літ багряної нашої революції розповів.
Звільніть од цього…
Давайте я краще про Леську!
А отих, для кого я мусив був про досягнення, — ви тих до Івана Панасовича Соколянського: він із сліпоглухонімими, як ніхто в світі, вміє, бо хто не бачить досягнень, у того ж ні зору, ні слуху, ні згуку…
Іван Панасович навчить їх і бачити, й чути, й розповідати…
А мені дозвольте про Леську.
Чому саме про Леську?
Та тому, що дуже ж таки Леська хороша дівчинка.
Вона років на дев'ять з половиною молодша від молодої Жовтневої революції…
Вона білобрисенька, носик у неї ґудзиком, ноженятка у волохатеньких черевиках…
— Як тебе, Лесю, звуть?
— Еся!
А потім ото дибдиб по хаті, швидкошвидко задибає та стане перед Леніновим портретом:
— Ені!
— Хто такий, Лесю?
— Ені!
І пальчиком на Леніна:
— Ені!
— Лесю! Будь готова!
Тоді вона підносить своє рученятко:
— Ди тов!
Завжди, значить, готова!
Леська, крихітка, зпоза стільця її не видко, щойно тільки кинула цицю, і вже воно:
— Ди тов!
І бере "дядю" заздрість…
Бо одинадцять тому років сто з великим гаком мільйонів "дядів" і "тьотів", якби хто їм був сказав "будь готов!", вони б, ті "дяді з тьотями", басами й контральтами хором запитали б:
— По пайки? Хіба дають? Де?!
Та ще й тепер відсотків "…десять п'ять бородатих "дядів" і грудастих "тьотів" на такий запит підхопляться:
— Хіба сьогодні платять?! Завтра ж перше!
І це тоді, коли для них у буряній праці спопелив "Ені" мозок свій…
А Леська, крихітка, зпоза стільця її не видко, щойно тільки кинула цицю, і вже воно:
— Ди тові
Аж ти ж, Лесько! Карапузятко ти отаке"
* * *
Коли Леська іноді осідлає моє позапартійне черево, гуцикає на ньому, як на баскому коні й кричить: "Но!" — я дивлюсь на її іскриоченята й думаю:
"Ах ти ж, Лесько. В який же щасливий момент ти в материній пелині викохалась, голоцюцьок ти замурзаний!"
Ти от показуєш пальченятком своїм на портрет "Ені", а я ж років надцять дивився на протопресвітера Івана Кронштадтського, що обов'язково завжди за щось мав мене одлупцювати!
— Не гасай по хаті, а то бачиш, он батюшка на тебе з стінки свариться! Він — сердитий, битиме!
І "бозя" мене завжди готова була за щось вибити.
— Не пустуй: бозя битиме…
А на тебе, Лесько, "Ені" ніколи не свариться і ніколи він тебе не битиме!
І тоді я з заздрості лоскочу Лесине пупенятко, Леська заливається, аж захлинається, перекидається на мені, б'є мене ноженятами по моїх із громадським стажем колінах і кричить:
— Ям! Ям! Ям! Зєсь! Ам! Ото значить:
По морям, морям, морям, Нннче здесь, а завтра тамі Ах ти ж, Леської
Та ти ж на дев'ять з половиною років молодша від молодої Жовтневої революції і вже ти:
— "По морям, морям, морям…"
А я, може, вже й до Жовтневої революції літами дорівнювався, а не знав ні "По морям", ні "Ми молоді весняні квіти"…
Отакої, Лесько, я тоді співав:
Щось у лісі ререпнуло, Баба з дуба гегепиула, Так тобі, бабо, й треба, Щоб не лазила на небо.
Та залоскочу я тебе, Лесько! Їй-богу, залоскочу!
Ах, як мені заздрісно, на Леську дивлячись!
Та виросте вона, буде їй стільки, як оце тепер нашій багряній Жовтневій революції, і не бачитиме Леська ні одного неписьменного!
І ніхто до неї на вулиці не підійде, ніхто не протягне їй папірця:
— Прочитай, що тут написано!
А їхатиме Леська колинебудь до дядька або до тітки в якунебудь Зачепилівку і не застряне ніде в багнюці, бо Автодор шляхи Лесьці понастелює.