У мене не попасешся…
Та накладу хуру — і у Кременчук, у лазурет… Привезу:
— Здорові були!
— Драстуйте, дєдушка!
— Воспитанія вам привіз!
Устаю й іду в палату… А дохтур за мною. Підходжу до больного: лап за тухляк.
— Перемініть, бо негодящий! Підходжу до другого: лап.
— Перемініть.
А я нових тухляків привіз…
Уношу хліб, уношу яйця:
— їжте, товариші раняті. А дохтур:
— Не можна так, дєдушка. їм по назначенію їсти полатається.
— Як, кажу, не можна? Хай їдять та подчиняються. їжте. Щоб усьо при мені поїли!
— Ні,— говорить дохтур, — так ніззя… Ми їм видаватимемо, скольки треба.
— Ну, говорю, видавайте. Тольки щоб усьо до цурки їм було видано!
— Та не безпокойтесь. Хороший дохтур був…
— А чого, говорю, пах у вас у лазуреті важкуватий? Прибрать нада!
Зразу вони помили, керболкислотою побризкали…
— От єто, говорю, так. Так і дольжно буть! Ходять бони за мною, слухаються:
— "Шех палка" я — нічого не зробиш.
— Правду люблю. Розірву, як не по правді… Оце й у Полтаву, на суд ходив за правду.
— Як це?
— А так… Лісничі обуск (трус) на селі робили… Усе село трусили. Дерева, чи що, шукали… Приходять до мене:
— Драстуйте, діду!
— Драстуйте!
— А чи можна у вас обуск зробить?
— Чого не можна? Можна, говорю. А з Манжелії, з району, мандат у вас на обуск є?
— Нема.
— Так ідіть ви, кажу, з откуда прийшли! Один до мене… Замахується.
А я його мітлою.
Подали в Манжелію в суд… Не берьоть їхня. Тоді вони в Полтаву…
Приходить повістка… На суд у Полтаву. Я за ціпка, за торбинку й у Полтаву… Приходю… Сидю в суді… Коли це:
— Матвій Дерев'янка!
— Тут, говорю, іздєсь, осьдечки.
— Пожалуйте за рішотку…
А збоку там поміст такий, рішотка… "Ну, — думаю, — загарбали!"
— А в мене, кажу, й хліба нема, а ви вже й за рішотку!..
— Нічого, — говорить, — пожалуйте.
Став я, на рішотку обперся. Нічого, — стоять харашо… Сидять їх, отак — троє, отак — один і отак — один. А я проти їх…
— Ну, — питають, — отець, розкажіть, як діло було.
— Та як же діло було. Отак й отак діло було… Прийшли, а я їх і послав.
— Як же ви їх, отець, послали?
— А хіба, питаю, тут так можна говорити, як я їм сказав! Нічого мені за це не буде?
— Говоріть усе по чистій правді, як було.
— Ідіть ви, говорю, к… Так я їх послав! Вони так і попадали.
— Нічого, — говорять, — отець. Посилать умієш!
— Та хто й зна, говорю, щоб хто ще так умів, як я вмію.
— Ну, а виламитрійчатками бив?
— А хіба там написано "вилами"?
— Вилами.
— Брехня, кажу, мітлою!
— Ну, — говорять, — садись, отець.
Пішли вони в совіщательну. Коли ж виходять:
— Ідіть, дєдушка, додому. Напрасно вони вас по судах тягають…
А я їм:
— Як же я, кажу, піду додому, коли в мене і хліба нема?
Тоді вони:
— Нате вам оцю, дєдушка, бамажку та підіть у комфуз[6]. Там вам усе дадуть…
Дали вони мені отаку бамажку, ну не більшу, як оцей палець… Пішов я в той комфуз, і прямо до віконця… А там біля того віконця у затилок стоять, і на вулиці стоять. Як підхватили вони мене (ті, що ото в затилок стоять), так аж на вулицю так і винесли… Коли це дядько один з Ганнівки:
— Чого це ви тут, діду Матвію?
— Так і так, кажу.
— Поїдемо, — каже, — я вас довезу, бо ви тут три дні ходитимете… Бачите, скільки біля того вікна народу.
Та й забрав він мене…
Виплів я за це йому дві корзини.
— За правду не тільки в Полтаву піду. До Харкова далеко… Якби мені оце хоч карбованців сім, я б до Петровського! До самого Петровськогої
— Чого, діду?
— Діла є. Такі діла є, що тільки до Петровського… Ні до кого іншого… Мені вже казано, що Петровський — цей розбере…
— А що таке, діду?
— Дохтура нема, фершала нема… Хіба це порядки?
І стоїть дід Матвій на стерні біля пшеничних кіп і кудись у далечінь дивиться.
Про т. Петровського, мабуть, дід Матвій думає…
Коли приїде дід Матвій до Харкова й "загне" денебудь, не пишіть на нього протокола…
Шістдесят п'ять літ діда Матвія кривдили, а тепер, коли правда показалася, дід Матвій хоче, щоб правда та в усіх найвужчих щілинках була, щоб на місці того поту селянського, що землю озерами вкрив, — щоб правда буяла…
Скрізь… Скрізь…
ПСЬОЛ
Стьожка зеленоблакитна — Псьол…
Он вона попід горою… Тече, на сонці вилискує, потихеньку об круті береги хлюпочеться… Іноді вона гладенькагладенька, мов полірована, а іноді зморшками береться… То вона на вітер гнівається, що дмухнув на неї… Тоді вона хвильками маленькими захвилюється й булькає… Сердиться… А вітер пролетів — і знову вона гладенька, і знову вилискує, і знову зеленоблакитніє в крутих берегах своїх…
Лагідна яка річка Псьол!
Отак сидиш над ним, і погладити його хочеться, який ти, мовляв, хороший…
Такий він тихий, такий він плохий, такий він увесь м'який якийсь…
І вода в ньому лагідна…
Отак улізеш у неї, а вона обгортає тебе, лащиться, гладить, колише…
І прозора вся… Нема в неї таємниці безодньої, чиста вона, чиста, і вся зверху… І мокра вона посвоєму, і свіжа посвоєму, і холодна — та й то посвоєму…
І ніколи, мабуть, Псьол лютим не буває… І коли лежить у нім бересток чи дуб, що з кручі підмитої звалився, то не зозла це зроблено… Не згубив його Псьол, у себе кинувши, а сам дуб чи бересток стоявстояв, дививсь у воду прозору, і покупатися йому забажалося… Він і стрибнув із кручі… І купається…
А Псьол тече, миє його віти, обхлюпує стовбура й біжить потихеньку далі… І не шумить біля нього, не бурує, а тільки лагідно хлюпочеться.
— Ну що ж, — каже, — купайсь!
І подавсь далі…
І лагідні у Псла кучеряві береги… Зелені береги. Стоять над Пслом осокори високі, стоять дуби, стоять вільхи, кущиться лоза під кручами… І всі вони схилилися своїми кучерямивітами над зеленоблакитною стьожкою і дивляться в неї, мов у свічадо, вітром причісувані…
А од лівого берега аж он попід гору луг послався… Там копиці стоять сіна пахучого, там місцями пшениця спіє, соняшники похилили важкі жовтаві голови, щільним муром молоденькі кавунці та дині обступивши…
На лузі на тім Псьол навесні гуляє, землю поїть, рівчаки прорізує, ріллі виполіскує, а погулявши, вертається до круч до своїх і тече, лагідний, несе до Дніпра до старого прозору воду свою…
Правим берегом ліс шумить… Над лісом шуліка кружляє, бо в лісі тому озерця Псьол навесні позалишав, там в очереті качка причаїлася з каченятами. На неї шуліка чигає…