А потім щораз голосніше: ~*
— Бачу, бачу, він другу обіймає, пригортає до серця, голубить! Ти, розлучнице, віддай мені його, він не твій, він мій, віддай, віддай, бо очі видру тобі...
І зривалася з простягненими руками, з розчепіреними пальцями.
— Видру очі, задушу, задушу!!!
Сповістили Пшерембського. Він стривожився, велів покликати зараз лікаря-грека...
Лікар прийшов, оглянув.
— Це нервова недуга! Якесь страшне потрясіння, страшенний біль звалив її,— сказав.
— Лікуй, вилікуй її,— благав Пшерембський,— я не пожалкую грошей.
— Тут ліки небагато поможуть! Час і спокій тут найкращі лікарі,— відповів старий лікар.
Але приписав ліки на заспокоєння й обіцявся щодня навідуватися. Шостого тижня прийшов перелом у недузі.
— Молоде, здорове тіло перемогло недугу,— сказав лікар,— та все ж таки, щоб недуга не вернула, треба її дуже берегти. їй треба повного спокою, щоб ніщо її не тривожило...
— Буду старатися, щоб вона мала повний спокій, щоб ніхто й ніщо не тривожило її,— запевняв Пшерембський лікаря, а в душі думав: "Виходить, що я є причиною її важкої недуги! Не треба було мені говорити їй про відхід її чоловіка. Та я думав, що вона вже досить підготована, що вістка про відхід Ружинського кине її в мої обійми. Занадто вона ще любить його. Треба мені знову довший час не показуватися їй на очі".
Покликав до себе Оксану й Катерину та каже їм:
— Доглядайте княгиню, сповняйте її волю ,та про все, як із її здоров'ям, про це, як поводиться, що думає, про все будете доносити мені. Як княгиня при вашому догляді прийде до здоров'я й прихилиться серцем до мене, то я вас щедро нагороджу й волею обдарую.
Невільниці поклонилися баші-потурнакові низько та й кажуть:
— Все постараємось робити по вашій волі, пане! Та коли вийшли, каже Оксана до Катерини:
— Буде він чекати, щоб я княгиню перемовляла для нього, до страшного суду.
— Та й у мене не діждеться,— сказала Катерина. А як прийшли до княгині, все оповіли їй.
Бліда ще була княгиня Оленка,, виснажена, та вже сили вертали їй.
Спокійно вислухала вона та каже:
— Даремна була б ваша праця, даремний ваш труд, хоч як ви старалися б, не перемовили б мене. Не прихилиться моє серце ніколи до нього, до потурнака. Нелюбий він мені був і тоді, коли ще був християнином, тим більше нелюбий тепер, коли вирікся віри Христової. Він, правда, каже, що зробив це з любові до мене! З любові до мене вирікся Христа, з любові до мене спалив двір, полонив мене, зробив мене нещасною...
— Він, княгине-пані, таки дуже, дуже любить вас,— говорила Оксана.
— Хай любить, хай ненавидить, що мені до цього,— відповіла різко княгиня.
— Та я не до цього говорю, княгине-пані, щоб вас привертати до нього. Я тільки кажу, як воно є...
— Я знаю, любі мої товаришки,-1— перебила княгиня,— я знаю, що ви мені прихильні. Щодо Пшерембського, то я сама ще перед недугою думала над цим, що велика мусить бути його любов. І жаль мені його ставало. Та чи я винна тому, що він залюбився в мені, чи винна я, що не можу його любити?
— Авжеж, що ні! — притакнула Оксана.— Кажуть люди: "Серце не навчити!" І так воно справді.
А княгиня говорила сумно:
— І хоч, може, мій Богданко справді забув мене, може, вже другу любить, та поки мого життя, не перестану бути йому вірна, не зломлю присяги, даної перед Богом у церкві, ніколи!
— Княгине-пані,— говорила Катерина,— не думайте над цим, не ломіть собі цим голови! Вас князь, напевно, не перестане шукати.
Коли тепер відійшов, то, видно, мусив відійти. Отаманові війська годі тільки про себе думати, мусить думати й про військо, на те його отаманом зробили.
— Правду кажеш, Катрусе,— притакнула княгиня,— отаман не свій пан, він мусить свої справи позаду зоставити, а думати й дбати про повірене йому військо, про загальні справи. Очевидно, годі було запорожцям довше в Туреччині гуляти, треба було вертати на Січ.
Нараз із вулиці пронеслися звуки пісні. Якийсь могутній голос співав, і пісня щораз виразніше вливалася в кімнати гарему.
— Хтось співає,— сказала княгиня,— слухаймо. Виразно вже чути було слова:
Стару неньку зарубали, А миленьку собі взяли. Гей, сідлай, хлопче, коня/ Коня вороного, Татар швидко доганяти, Миленькую одбивати...
— Та це ж наша українська пісня! — скрикнула Оксана.— Видно, якийсь невільник українець співає її.
А княгиня повторила:
— "Стару неньку зарубали, а миленьку собі взяли" — це немов про мене! Неньку Богданка зарубали на моїх очах... Ех, коби довідатися, хто це співає.
Оксана зірвалася:
— Я скажу Алі, він побіжить і довідається. Він для вас усе зробить, княгине.— І вибігла../
А Катерина говорила:
— Цей євнух Алі для вас, княгине, в вогонь скочив би. Він говорив мені, ненавидить башу за те, що знущається над вами. Коли б він міг, то поміг би вам до втечі. Я спершу думала, що він так на хитрощі бере,' але ні, він щиро говорив, з очей пізнати було.
— Може, й придасться ще нам,— сказала княгиня. За хвилю вернула Оксана й сказала:
— Побіг Алі. Я йому розповіла, що княгиня чула, що якийсь чоловік співав дуже гарну пісню, і хотіла б знати, хто це співає. А він каже: "Я зараз довідаюся!" — та й побіг.
Недовго тривало, вернув Алі, княгиня веліла покликати його до себе. Був це Молодий іще хлопчина, гарний з лиця.
— Ну, оповідай, хто цей чоловік, що так гарно співає.
— Це чудний чоловік,— відповів Алі,— він мусульманин, зодягнений гарно, як багатий турок, говорить гарно по-турецьки; а вміє й чужі мови. Я його питав, що це за пісню співає. А він каже: "А навіщо тобі знати?" А я йому кажу: "Мені не треба, але моя пані чула цю пісню й сподобала собі, доконче хоче знати, хто ти, що співаєш цю пісню".
— А що ж він на це? — перебила княгиня. ■
— А він: "Це німецька пісня". А потім додав: "А хто твоя пані буде?" Я оповів йому, що знав. А він дуже пильно слухав, а коли почув, що пані недужа, каже: "Скажи, що я маю ліки, які можуть вилічити ЇЇ". Ось я з цим і прийшов.
— А він що? Куди пішов?
— Він нікуди не пішов, він жде на відповідь, чи куплять у нього ліки.
— То піди та скажи, хай продасть ці ліки. Але що я говорю,— в мене ж нема грошей,— сказала княгиня,— а я так бажала знати, що це за нудний такий чоловік, отой лікар чи знахар.