— Маляра вже маю, а різьбар найдеться теж. Ти, Богданку, знаєш Якова Жулинського?
— Знаю! Ах, правда, він знаменитий маляр.
— А бачиш, навіщо нам шукати чужого маляра, коли в нас є свій січовик!
— Певно,— підтвердив князь Богданко,— я вже маю на приміті й різьбаря.
— Хто ж він буде? — спитав кошовий.
— Це Семен Хвилоненко, з Черкас родом,— каже князь Богданко,— різьбар хоч куди.
— Не знаю його,— каже кошовий.
— Він недавно на Січі,— відповів князь Богданко.
— Велю покликати його до себе. А з якого він куреня? . *
— Він із Платнирівського куреня.
Тут приступив до них князь Михайло Ружинський і каже зі сміхом:
"Славні хлопці, г Пани запорожці, Побачили вони Скирду сіна в полі.. Отаман каже: Оце ж, браття, церква!.." Кошовий і собі розсміявся: ~
— Ну, вже тепер це треба буде ні мені, ні іншому кошовому шукати скирди сіна в* полі. Буде в нас справжній Дім Божий, годі буде людям нас на посміхи брати.
До пізньої ночі пирувало Запоріжжя. На другий день із почестями відпровадили ігумена й ченців. Ігумен зоставив на Січі двох ієромонахів на січових священиків. Никон мав стати парохом січової церкви, а Петро — йому до помочі.
По січовому пируванні князь Богданко вже в своєму курені звернувся до брата князя Михайла:
— Сядемо тут у куточку та поговоримо. Ось ти вже чи не тиждень на Січі, а не оповів мені ні про себе, ні про те, що там тепер у нас на Волині діється, що в нашому Ружині чувати.
— А що діється на Волині? Зруйнували її татари доволі, були б іще більше зруйнували, коли б не дійшла до них чутка про твій напад на Крим. Завернули скоро, а все-таки чимало добра, бранців набрали. Каштелян волинський Василь Загоровський виступив був із полком шляхти проти татар. Татари розбили його. Сам пан Василь попався в полон.
— Його не було між визволеними бранцями, значить, татарам таки вдалося частину бранців провести в Крим,— каже князь Богданко.
— Видно, що так! Шкода каштеляна Загоровського. Не зазнав він добра ніколи. Нещасливий у родинному житті, а тепер, важко поранений, у татарський полон дістався, дрібні діти залишились без батька-матері. Бо хоч мати їх живе, та кинула чоловіка з дітьми.
Князь Богданко зітхнув:
— Всяке на Божому світг буває! Одні самі розлучаються, гріха, образи Божої не жахаючися, других лиха доля розлучає, як-от мене з Оленкою моєю! Справді, нещасний той Василь. Загоровський, багато нещасливіший від мене. Кинула його жінка з ненавистю в серці й ненависть до себе в його серці замість любові засіяла. А я гнівив не раз Бога наріканням, що мене нещасливим зробив, мою дружину любу татарам у полон віддавши.
— Так, брате,— каже князь Михайло,— ти щасливіший, багато щасливіший від Загоровського. В тебе не пропала надія віднайти жінку, й при Божій помочі, може, таки віднайдеш її.
— Я не трачу надії, жду нетерпляче повороту мого побратима Покотила, вірю, що йому вдасться попасти на її слід, меткий він та дотепний. А не судить Бог мені побачитися на цьому світі з моєю Оленкою, то бодай не згасає в моєму серці любов до неї. Не тільки не згасає, а щодень більшає й кріпне.
— Так воно, так! Віддалення скріпляє любов. От і я, як був на чужині, більше чув прив'язання до родини, так і тягнуло мене щось незриме до рідної хати, до ненечки, до вас обох. Мов на крилах, линув я до рідного дому, та не застав уже ненечки. Не міг дома довго всидіти та й пішов за тобою.
— Аз Кйриком ти не бачився?
— Думав із поворотом поступити в Краків, та годі було. Коли ми вже про Кирика говоримо, то скажу тобі, брате,— не погнівайся за це — недобре ти зробив, що згодився на його виїзд у Краків. Боюся, що відтам верне він чужий нашій вірі й народності. ,
— Признаюся тобі, Михасю, що й мене такі думки тривожили. Але він.наперся, і я вволив його бажання. Хоч знав, чого він наперся у Краків.
— Чого?
— Чого?. Дівочі сині очі заманили його туди. Закохався на смерть у дочці краківського каштеляна. Тому так бив на це, щоб піти на студії у Краківську академію.
— Лихо, Богданку! Піде частина нашої батьківщини в руки, чужі нашому народові. Набереться він там чужих звичаїв і поглядів, та ще й жінка перетягне його в чужий табір.
— Ха-ха-ха! — розсміявся князь Богданко.— Ще гарна Агата не жінка йому, ще багато води в Віслі поплине, нім вона йому жінкою стане. А може, дасть Бог, він отямиться.
— Ой ні, брате, не пустить вона його зі своїх.рук,— сказав журливо князь Михайло.
— Якось воно буде,— заспокоював його князь Богданко,— хай тільки Господь допоможе мені віднайти Оленку, вже я подбаю, щоб Ки-рика справити на добрий шлях. Я думаю його стягнути на Січ, щоб тут козацького звичаю навчився, навчився служити рідному народові, країні рідній.
X
Пильно наслухала княгиня Оленка на вістки про напад запорожців. Катерина все якось уміла вивідати про наступ отамана Богданка й усе доносила княгині.
— Дуже бусурмани поспускали носи,— говорила вона княгині,— тривожаться неабияк! "Цей шайтан Богданко,— кажуть,— готовий і сам Стамбул напасти, Великій Порті загрозити!"
Живіше, скоріше била кров у жилах княгині-невільниці.
— Ех, коби то знати, хто цей лицар Богданко?! Чи це він, чи він? — говорила княгиня.
— Це важко провідати, бо нема від кого,— говорила Катерина,— не попався бусурманам ні один запорожець у полон, і ніхто тут не знає, хто він! Кажуть "шайтан Богданко" тільки...
— Щось мені говорить, що це таки він, мій Богданко! Він шукає мене, метаться за мене на бусурманах.
— О, лютує він дуже, оповідають бусурмани, дуже! Кажуть, нікого не щадить, ні старого, ні малого. Козацтво в пень рубає всіх,— оповідала Катерина.
— Бідні, бідні діти! Що вони винні,— заголосила княгиня Оленка з жалем,— того не повинні робити, це вже нелюдське, це гріх!
— Нелюдське воно, правда,— каже Катерина,— але чи татари інакше роблять, як нападуть на Україну. От і в пісні співається: "Зажурилась Україна, що ніде прожити. Витоптала орда кіньми маленькії діти!" Це тільки відплата бусурманам за наші кривди!
— Ні, Катре, таки воно так не повинно бути. Бусурмани так роблять, бо вони бусурмани; а запорожці християни,— сказала княгиня Оленка й зітхнула.— Лицаре Богданку, коли це ти мій милий, то зле дієш, не буде добра з цього, не дасть тобі Всевишній визволити мене, не дасть, бо проливаєш невинну кров діток.