– Атож.
Але в покою вже не було Тараса. Він непомітно зник. Відрядили гонців за ним. Обидва пани сами теж виїхали. Коли виїздили з брами, то здибали старця з лірою. Старий дідуган сидів собі коло панської хвіртки й грав. До нього вже підійшли діти та молодиці послухати.
– Не бачили, тут не проходив ніякий пан? – спиталися в лірника.
– Аякже, проходив.
– Куди пішов? У який бік?
– Отуди. – І старець махнув рукою в бік Тарасівки.
Коли верхівці поїхали, старець забрав хутко ліру, сакви й пішов собі до села. То був сам Шевченко.
Проте його все-таки заарештували. Де він попався, ніхто не знає. Привели до Корсуня закованого в кандали й посадовили до тюрми. Усі знали, на що здатний Тарас, а через те до нього поставили велику стражу і посадовили в кімнату з маленьким віконечком та з товстелезними мурами. Нікуди його не пускають, гулять не дозволяють. Їсти дають хліб та воду крізь віконечко в дверях. Боялися за нього. Дуже вже насолив панам Тарас. Велике горе й муку терпів він у тюрмі, а проте не падав духом. Сторожа завжди чула його спів у каморі. А співав Тарас, кажуть, дуже гарно та все пісень козацьких, старих. Так минуло кілька день. Начальство впевнилося, що Тарас скорився й не втече. Нагляд був послаблений. Але одного разу чомусь не стало чути співу. Відчинили камору, аж там немає в’язня. Тарас утік, а на мурові залишив тільки свій патрет і надпис…
Дід Шепель замовк. У хаті починало сутеніти. Я думав: якою все-таки велетенською постаттю стоїть Тарас Шевченко, цей найкращий народній трубадур, на скрижалях нашої історичної минувшини. Скільки світлого й радісного залишив він по собі в наших серцях.
Записано 1928 р. на Звиногородщині.