У цьому кепському ділі запідозрено п'ятьох.
То як же це було?..
Дорогою через колоністський ліс ішов єврей з мішком за плечима і парою дірявих чобіт у руках. Йшов і сам із собою розмовляв. Діти побачили його й ну сміятись, а він їм язика показав. Тоді хтось кинув йому в чобіт шишку, а чобіт був дірявий, і шишка випала. А другий хлопчисько питає, що він у мішку несе.
— У цьому мішку десять разів по десять тисяч карбованців,— каже єврей.
Хлопчисько став просити, щоб він дав йому карбованця, коли він такий багатий.
Ну, а потім що?
От і все, єврей пішов своєю дорогою, а вони лишилися гратись у лісі.
Прибігла, захекавшись, баба з села розповісти, як було діло.
Які там два відра крові, хто такі небилиці наплів? Вона цього дурника знає: він завжди тут крутиться, в їхніх краях. Еге ж, дала вона йому молока. А потім веліла йти в колонію — там, можливо, і м'яса дадуть,— та він не захотів, каже, хлопчаки ці сущі розбійники. Що правда, то правда: "Розбійники,—каже,— камінням у мене кидалися". Та й то сказати, видно, що кидалися,— шия ж у нього подряпана. Звісна річ, хлопчаки. У неї двоє, то спасу від них нема, а там така орава! Молоді вони ще, дурні. Хай їх пани не дуже суворо карають: виростуть — самі порозумнішають.
То, виходить, правда, що діти кидали в дурника камінцями й подряпали йому шию?
— Як же це могло статися? Іде дорогою немічний, хворий чоловік. Він один, а вас сто п'ятдесят. Він недужий, а ви здорові. Він голодний, ви ситі. Він засмучений, а ви розважаєтесь. І в цього самотнього, голодного чоловіка ви кидаєте камінням? Що, колонія — це розбійницьке гніздо? Ні, цього не могло бути! Але ж ви не хочете сказати правду!
І тут сталося ось що: один з хлопчиків розплакався, другий заявив, що все розповість, навіть якщо його за це відправлять назад до Варшави; а цієї хвилини пролунав дзвінок, який скликав усіх на полудник.
Вперше за весь час ми йшли на веранду без пісень, з опущеними головами і мовчки сіли за стіл. Вперше ці-лушки роздали не по справедливості, а як довелося. Діти перезирнулись, проте ніхто не нагадав вихователеві, що цілушки роздали не за справедливим розподілом. Відразу після полудника діти прийшли повинитися:
— Ми скажемо правду.
Вони кидали шишками, але не в дурника, а в мішок, який він ніс за плечима. Кидали в мішок, як у мішень: хто влучить? Вони вчинили погано, не подумавши, і готові прийняти покарання.
— Ну гаразд: вас тут четверо. Ідіть усі четверо в залу і самі подумайте, як вас покарати.
Але тут об'явився і п'ятий:
— Я теж хочу піти в залу, пане вихователю.
— Чому? — здивувався вихователь.
— Тому що я теж кидав.
— Чому ж ти раніше не зізнався в провині?
— Я думав, нас відправлять до Варшави.
— І решта, мабуть, так думали, а зізналися ж. Ні, тепер уже пізно.
Четверо хлопчиків винесли самі собі такий присуд:
— Ми відсидимо три години в карцері й до кінця зміни не одержимо ні м'ячиків, ні шашок, ні доміно.
Присуд дуже суворий. Чи погодиться група з таким покаранням?
Ми знаємо, як часто діти кидають камінням у собак, котів, коней; ми знаємо, що вони глузують над п'яними й божевільними і дражнять їх. Діти вчинили погано, але вони не розуміли, що роблять. Тепер вони все зрозуміли, і нічого подібного більше не повториться.
Група більшістю в двадцять шість голосів проти п'яти звільнила винуватців від покарання.
За вечерею діти сиділи притихлі, але найсумнішим з усіх був той, п'ятий, який покинув товаришів у біді і тоді лише признався у своєму вчинку, коли пересвідчився, що покарання буде не надто тяжким.
Розділ вісімнадцятий
Равлик. Жаба. Адамський убив гедзя.
Гостинний хазяїн. Похід в Орловський ліс '
Равлику-навлику, висунь роги,
Дам тобі хліба па дорогу.
Довкола Фурткевича, який тримає равлика, з'юрмилося чоловік двадцять. Вони стоять зовсім тихо, навіть дихати бояться. Фурткевич сказав, що равлик обов'язково висуне роги, тільки має бути дуже тихо, а то нічого не вийде.
І равлик справді висунув роги. Це було чудово.
А потім діти порозбігалися, бо ж кожному кортить знайти равлика і казати йому:
Равлику-павлику, висунь роги,
Дам тобі хліба на дорогу.
Хтось знайшов мушлю, але вона виявилася порожньою.
— У ній, мабуть, жаба живе.
— От дурень, це в тебе в носі пуголовки живуть!
Райдужні бабки піднімаються над водою.
— Ой, які великі комарі!..
А тут хтось крикнув, що діти жабу спіймали. На спині в жаби чорні цяточки, ну просто красуня! Всі хочуть подивитись на чорні цяточки. Рішер дав потримати жабу Брифманові, Брифман — Бєді, а Беда, здається, не проти, щоб її привласнити. Як жаба застрибала, коли її випустили на волю!
Маленький Адамський шайкою вбив наповал гедзя. Було це так: гедзь налетів на маленького Адамського, видно, хотів його з'їсти. Адамський навтікача — гедзь за ним. Адамський зірвав з голови шапку і — лясь по гедзю. Гедзь мертвий упав на траву. Всі вітають Адамського з перемогою і з цікавістю розглядають убитого звіра.
Діти збігають з пагорба до річки або скочуються по трав'янистому схилу і знову видираються нагору.
Фуксбаум знайшов ягоду буяхів і дав товаришеві подивитись. Товариш ягоду з'їв, а натомість дав Фуксбаумо-ві гриб. Гриб довелося викинути, бо він отруйний.
А поряд у лісі росте чудовий папоротник з великим різьбленим листям.
Ми сідаємо й чекаємо сніданку.
— Там, де небо спирається на ліс, кінець світу,— каже один.
— Неправда, земля кругла, і в Америці люди ходять догори ногами.
Бромберг пробує ходити на голові, по-американському, його наслідують і інші. Всім хочеться пересвідчитись, чи може таке бути, щоб в Америці ходили догори ногами.
Ми дізнаємося, що можна писати: бук і Буг, перше — дерево, а друге — річка; дізнаємося, що в крамниці за два гроші продається доміно, тільки його ще треба вирізати й наклеїти на шматочки картону; дізнаємося, Що в Мар-гулеса є срібний годинник, який мама тримає в кбмоді.
— Ага, де ж пак, певне, й поряд із сріблом не лежав!
Маргулесів батько орендував фруктовий сад, у нього
було багато груш, вишень, слив і срібний годинник. Одного разу, коли батько сторожував уночі в саду, він застудився і скоро помер, а мама сховала годинник, щоб віддати синові, коли той виросте. І діти вірять, що в Маргулеса є срібний годинник.