ПО ЗІРКИ
Славко часто чув, як дідусь казав:
— О, знову зірка впала...
І завжди він те промовляв так буденно й спокійно, наче не зірка з неба падала, а звичайне яблуко в саду.
— Куди ж вона впала, діду? — не раз розпитував.— Де її шукати?
— А хто її знає,— роздумливо відповідав дідусь.— Кудись та впала... Може, згоріла й до землі не долетіла.
— А з чого ж вона? — охоплювала Славка цікавість, аж руки й ноги починали свербіти від неї.— 3 чого ж та зірка зроблена?
— От виростеш і прочитаєш про те в книжках, тоді знатимеш усе.
Славко нетерпеливиться. Хіба ж можна стільки чекати: поки виросте, поки прочитає... Може, на той час уже й зірки перестануть падати. Де ж їх стільки набереться?
— Діду, а ти коли-небудь шукав зірки?
Дід сидить на винесеному з хати ослоні. Славко, як завжди вечорами, поряд. Між колінами дід затис обстругану склом до блиску палицю. Вона вже геть висохла й стала зовсім легесенькою, але ще й досі, якщо її понюхати, пахне грушевим деревом. Не так різко, як жива груша, а ледь-ледь чутно. Так довго зберігають притишений запах зів'ялі чи навіть і засушені квіти.
Дід треться бровою об кінець палиці і, мабуть, не чує Славкового запитання, бо думає про щось своє, певно, дуже далеке, як його давно прожиті роки.
— А ти, діду, шукав коли-небудь зірки? — перепитує Славко.
Дід уважно дивиться на нього, потім повільно переводить погляд на небо, де якраз навпроти них висить яскравий, мовби ялинкова прикраса, місяць, а побіля нього лінькувато, наче риби в акваріумі, пропливають хмари.
— Шукати зірки? — промовляє дід і задумується, щось пригадуючи.— А шукав же, шукав, коли був отаким, як ти...
Він пригладжує Славкове волосся і на якусь мить обережно затримує теплу руку на його голові. Славко любить оцю дідову звичку. І любить, що дід ніколи не гладить його при людях. То тільки мама може так робити. Ніяк не хоче зрозуміти, що Славко вже дорослий і йому стає соромно, якщо вона перед кимось починає його гладити або — ще гірше — цілувати. Побачать оте хлопці — насміхів не оберешся. Одразу візьмуть на глузи: "Мамин синочок! Мамин синочок! Іди в дитсадочок! Іди в дитсадочок!" А дідусь розуміє, що можна й чого не можна при інших, хоч Славко ні разу йому. не пояснював. З дідусем легко, начеб із хорошим товаришем.
— А ти знаходив зірки? — жвавішає Славко, аж очі йому зблискують синьо проти місяця.
— Ні, не знаходив,— одказує дідусь, і Славко смутніє від розчарування. Невже й він ніколи не знайде? Більшу прикрість важко й придумати.
— Може, ти погано шукав? — з надією запитує Славко.
— Може, й погано,— відгукується, мов луна, дід, бо знову думає про щось своє.
А Славко довго й невідривно дивиться в небо. Там, далеко в темно-синій високості, мерехтять загадкові й мовчазні зорі. Купчаться роями, як бджоли, або вибігають поодинці з гурту і плавають по небу, наче квіти по воді. Певно, серед зірок завжди стоїть велика тиша. І вітрів ніколи там немає. Потрапити б туди, подивитися на все зблизька! Добре космонавтам, вони скрізь бувають, усе бачать.
— Діду, може, підемо якось зірки шукати?
— Е, старий, внуче, я вже для цього,— спроквола каже дід.— Зірки шукають лише в дитинстві.
— А в місті я зірок чомусь і не бачив,— здивовано каже Славко.
Він уже починає дрімати і майже крізь сон чує дідів голос:
— Засиділися ми з тобою. Ходімо спати, бо пізно вже...
Славко дивиться в небо, мовби прощається з зірками. Вони горять у далекій високості рівно й спокійно. Жодна не зворухнеться і не зморгне.
Славко майже навпомацки ступає слідом за дідом у сінешні двері.
А з неба на легких крилах уже летять до нього сни.
Ранок у селі — хіба ж може бути щось цікавіше для міського хлопчика?
Кудкудакають кури, тонкими голосами пищать молоді півні, кувікає порося, мукає з повітки корова, крякають качки. Гурчить на шляху, здіймає густу куряву вантажівка. Повискує корба і подзенькують відра біля криниці.
Все оживає і нагадує про себе, все радіє ранкові.
Славкові завжди цікава ота вранішня гамірня.
"В селі таки цікавіше жити,— думає він.— Мабуть, прохатиму маму й тата, щоб оддали мене сюди, до баби й діда".
У місті що? Дитсадок — і більше нічого він не бачить. Ну, ще трамваї, тролейбуси, метро, зоопарк, морозиво...
А тут: ліс, річка, поле, луги, сади, городи, качки, гуси, кури, собаки, корови, комбайни — є все, чого тільки душа забажає. Тут, звичайно, набагато веселіше. А ще ж баба й дід завжди з ним. Вони не ходять, як тато й мама, на роботу, бо вже старі. Їхня робота вдома. І Славко їм допомагає. Вибирає з бабусею картоплю, перегортає на березі сіно, яке скосив дідусь. Вони не нахваляться внуком.
— Таке дитя беручке до роботи,— каже бабуся,— відразу ж видно, що це — наш онук.
Ті слова ще більше підохочують Славка, і він сам шукає, до чого б докласти рук. Як приємно, коли твою роботу помічають і кажуть тобі за неї добрі слова. Тоді й самому хочеться трудитись. Славко ніколи не чекає, щоб йому загадували якусь роботу. Сам починає то яблука збирати, то полоти город, то курей годувати, то рвать для кролів траву. І все в нього виходить до ладу, бо все він робить справді з душею.
От тільки останніми днями ніби хтось підмінив Славка. Ходить задуманий, неуважний. Узявся буряків натерти — поранив пальця, пішов у магазин по хліб — загубив гроші. Витягав з криниці воду — впустив відро. Аж сполошилися бабуся з дідусем: що це з хлопцем коїться? Чи не захворів, бува?
Ні, не захворів Славко. Просто в голові в нього визріває план, як знайти ті зірки, що вечорами падають з неба на землю. Десь же вони лежать і хтось же їх знаходить. Піде й він на пошуки. А як знайде хоч одну — повезе в місто й усім покаже. А його, може, навіть по телевізору покажуть і попрохають розповісти, як йому вдалося знайти зірку.
А план у Славка був зовсім простий. Треба пильно стежити, куди саме падає зірка. Скотилася вона, наприклад, на колгоспний баштан, загрузла десь там серед кавунів і динь та й лежить, укрита землею, гріє коріння кавунам і диням. Треба ранесенько-ранесенько піти на баштан і уважно видивлятися, чи не йде там звідкись із землі дим — то зірка догорає. Знайти її, залити водою — і все, зірка в надійних руках.