— Ви ще тут, Олексійовичу, чи вже?
— Тут, Семеновичу. Сиджу дубом. Бачив, як ви з гори з'їхали, Маню припнули.
— Та припнув. А жінка моя як сказилася,— ще затемна в Київ з часником подалася! А я оце Маню припнув та й думаю, а що, як я зараз під'їду, а Олексійовича раптом нема?
— Як то — нема?
— Ну, мало що може бути, ну, телеграма з роботи... Ваш малий ще не встав?
— Наче ні. З палатки не вилазив.
— А кум з кумою?
— І кум з кумою.
— А вудки? У воді? Ви бачили, як оте сіре опудало проповзло — дві берези звалило? Пропали ваші вудки!
— Та ми їх на ніч сьогодні не закидали.
— А, тоді друге діло. Тоді — підснідаємо,— Семен Семенович порпається в офіцерській своїй з чорним швом по краях кітелевій кишені, видлубує з неї головку часнику, витирає об коліно, блискає зайчиком і кидає мені на копицю.
— Ловіть! Це вже сьогорішній. У жінки ледве випросив — все в Київ та в Київ, а западись ти з своїм базаром!
Я ловлю головку, відкушую з неї білого чубчика, одломлюю зубом часниковий зубок, чищу й стаю жувати.
— Олексійовичу, язик облізе і згорить! Ось я вам хліба дам і сальця.— Семен Семенович нагинається за сидіння, за один свій чобіт, за другий, шарудить під косою і виймає з соломи целофановий,— "салофановий", як каже Семен Семенович,— мішечок.— Та злазьте вже! У мене самого від вашого часникового жування слина тече.
Я з'їжджаю з копиці, тисну Семену Семеновичу правицю, до чого Семен Семенович вельми не байдужий, бо, подаючи мені щоранку правицю свою, відрекомендовується: "Семен Семенович Запоточний — людина і чоловєк".
— Як спали? — і сам собі за мене відповідає: — Добре. А ваш малий? Добре. А кум з кумою? Ще не вставали. Давайте підснідаємо. Бідончик для вашого малого від Мані — ось.
Валентин, наче нехотячи і випадково, повертає свою загнуздану голову до Десни, до нашого намету і наче нечутно пирхав. Та мій малий на посту: синій від холоду, він лежить за наметом у верболозі на піску і поїдом їсть очима коня.
Валентин моргає малому оком, і мій малий моргає йому зеленим своїм. Валентин веде вухом, і мій хапається рученям за вухо своє. Валентин ворушить хвостом, і мій, шукаючи хвоста у себе, відказує головою з кущів Валентинові — нема, мовляв, у мене хвоста нема, я ще безхвостий! Валентин нагинає голову і підбирає з лугу якусь бадилину,— мій малий лиже вихололий у росі пісок. І таке — щоранку.
— Якось попалася мені на днях газета "Известия", так там написано: Южний полюс — мінус 59. А я вам скажу, що це не так уже й холодно. Якщо вже брати полюс, то там могло б бути і холодніше. Це ж не Десна... Ну, добре, я поїхав. Сьогодні увечері, як завжди! — каже Семен Семенович, смикає віжками, зганяє з сонячного Валентинового бока чорненьких лугових мушок, мушки відразу ж перелітають грітися на вицвілу кітелеву спину Семена Семеновича, і — поїхали до косариків далі.
"Сьогодні увечері, як завжди", ми з Семеном Семеновичем Запоточним, людиною і чоловєком, мером прочая і прочая, грали у підкидного. Грали вже тиждень, якщо не два. Пізно ввечері з сонними мушками на спині і з порожніми бочками від косарів Семен Семенович випрягав Валентина. Мушки це знали давно і відразу ж перелітали ночувати на нагрітого за день Валентина. Спутаний Семеном Семеновичем Валентин ночував їх на собі до ранку. Семен Семенович тим часом, відійшовши трохи від воза, стріпував однією ногою — чобіт летів на віз, стріпував другою — летів другий.
— Син не розщитав. Прислав мені чоботи на два номери більші, кітеля і штани — вгадав, а чоботи — ні...
Перед палаткою біля вогнища на спущеному надувному матраці лежала колода карт, простих і понятних, як казав Семен Семенович, біля матраца на клейонці вухатили відкриті консерви з кількою в томаті і так у маринаді, скумбрії в томаті і так у маслі, кругла буханка київського чорного хліба — любов людини і чоловєка — за клейонкою на тринозі чамрів з юшкою казанок...
З верболозу видибує мій малий, дзигонить від холоду, підскакує мені на руки, пахне піском і каже:
— Тату, а він мені оком — так, і я йому так. Він мені вухом — сюдь, і я йому — сюдь...
— Чого ж ти плачеш, дурненький?
— Ми вже скоро поїдемо... У тебе за халявою телеграма.
— Та не поїдемо...
— По-оїдемо!..—реве мій малий, аж загинається.— Я в колгосп хо-очу!.. Віддай мене у ко-о-лгосп до Валентина... Дядько Семен з ним сьогодні не приїде...
Я кутаю зареваного загику піджаком і несу до палатки.
— Приїде. Ти ж чув, як дядько Семен мені сказав: сьогодні увечері, як завжди... А ти б сам підійшов до Валентина і познайомився. Сказав би: мене звати Дмитро, а покиївському — Діма. І я хочу до тебе в колгосп.
— Він не повірить... та ще мене за руку вкусить...
— Не вкусить. Він же не собака. То собаки кусаються і то, коли вже сильно їх роздрочиш. А Валентин — коник смирний, він не кусається. От скажи, Дмитрику, от скажи: хочеш, тільки не плач, Валентин тебе сьогодні на собі покатає?
— У нього хвіст відпаде, як я на нього сяду...
— Не відпаде. Ти ж бачиш, які Валентин бочки з водою возить, і воза, і дядька Семена везе... Лягай, досипай, і я тебе сьогодні з ним познайомлю...
На Дмитрикових губах жовтою шкаралупкою засихає Манине молоко, і він, попирхуючи по-конячому, засинає в не прогрітій ще сонцем палатці.
На Десні і в лугах холониться ранок, а в небі гріється день. В небі вже насіялись жайворонки, а попід ними, наче змагаючись між собою, в синьо-золотистому сяєві чорними стрілами миготять ластівки. Під ластівками, кленучи немолоді свої крила і доганяючи молодих, летять столітні деснянські ворони. Під воронами, зневажаючи світ і все живе, собі на умі, горбато пролітають на кривих своїх крилах сірі чаплі.
— Поїхали — довезуть! — кажу я чаплям і окликую кума. Замість кума з палатки висовується його нога, каже — не буди! — і ховається знов.
— Ви не бачили Борі? — запитує мене молода особа у фіолетовому купальнику, з віддутими губами і з зачіскою "приходь до мене у печеру".
— Бачив,— відповідаю я,— от тільки не знаю, який він із себе.
— Всі ви однакові! — кажуть чорні від ожини віддуті губи.— Зсадив мене, паразит, на берег, ще вчора ввечері зсадив, розклав вогонь, а сам, каже, поїду на той берег по черв'яки!.. У вас гребінець є?