За всіх скажу, за всіх переболію…
3
Щасливий поет, що в дні його юності передалася йому радість за нього в очах Михайла Михайловича Коцюбинського…
З яким захопленням згадує поет про своє знайомство з великим письменникомдемократом, другом Максима Горького:
Розіллята
в очах його за мене радість — враз передалася і мені. Багата душа його озвалась…
Через оту за поета радість в очах М. М. Коцюбинського так трепетно і ніжно заграли "Сонячні кларнети".
Багата душа Коцюбинського перелилася в юну поетову душу, що розцвіла "Плугом", зашуміла "Вітром з України", налилася по вінця любов'ю до народу, до землі…
Ах,
нікого так я не люблю, як вітра вітровіння, його шляхи, його боління і землю, землю свою.
Цілком природно й закономірно, що любов до народу, любов до своєї, до радянської землі привела поета до лав славної більшовицької партії, народної партії:
Збільшовиченої ери піонери, піонери — партія веде, партія веде.
І вже разом із Комуністичною партією, під її проводом народилися "Чуття єдиної родини" і "Сталь і ніжність" для того, щоб "Перемагать і жить".
4
Шістдесят літ поетові.
Ой, не кажіть про це нікому, бо ніхто не повірить! Так було:
— Трояндний!
— Молодий!
А хіба це не молодо:
Я одержав нагороду. Що скажу свойму народу? Тільки те, що я із ним Буду жить життям одним. Буду піснею дзвеніти, І му жатись, і мужніти — через довгії мости переходить і рости.
І живе поет одним життям із народом, дзвенить молодо піснею і росте…
З любовію до народу, до партії, з піснями про народ, про партію живе й росте наш поет.
Для того він живе й росте, щоб на повний на могутній голос заявити:
Я єсть народ, якого правди сила Ніким звойована ще не була. Яка біда мене, яка чума косила! — а сила знову розцвіла.
Щоб жить — ні в кого права не питаюсь. Щоб жить — я всі кайдани розірву. Я стверджуюсь, я утверждаюсь, бо я живу.
Живіть, поете! На радість народові, на славу радянської літератури!
Довгого вам віку та журавлиного вам крику!
P. S. А тепер, дорогий Павле Григоровичу, дозвольте мені вас обняти й кріпко потиснути вашу руку.
Ви не дуже гордіться, що вам уже шістдесят, бо декому вже й шістдесят другий…
І не старайтеся того декого наздоганяти!
Хай вам буде краще рівно двадцять літ. Тоді й декому піде двадцять другий! А це значно, між іншим, веселіше, як шістдесят другий.
Сердечно вас вітаю!
ВСЕ ЖИТТЯ З ГОГОЛЕМ
1
Коли я вперше почув про Гоголя? Ой, давно, давно, давно!
Ще й до ніколи я не ходив, як уперше дізнався, що в містечку Сорочинцях народився письменник Микола Васильович Гоголь, що писав книжки і написав "Сорочинський ярмарок".
Чому саме найбільше вразило мене, що Гоголь написав "Сорочинський ярмарок"? Не "Ревізора", не "Тараса Бульбу", а іменно "Сорочинський ярмарок"?
Ярмарок у нашому містечку був для нас, дітей, великим святом, бо батько давав нам на ярмарок по цілому п'ятаку, і — боже мій, боже мій! — скільки ж можна було на того п'ятака поласувати: і "Фіалки" під яткою випити, і "брусиків" купити, і канахветів барбарисових аж п'ять на копійку, і отого великоговеликого канахвета, довгого, круглого, що золотом обкручений, та ще й з обох кінців у його золоті китиці. А коникипряники, рожеві з золотом, аж два на копійку! А цигани й коні! А каруселії Ах, ярмарок — дитяча мрія!
І от у Сорочинцях народився письменник, що про ярмарок написав! Значить, і про "Фіалку", і про коні, і про циган, і про "брусики", і про канахвети, і про каруселі?
Який же це, мабуть, хороший письменникі
От би почитати! Хоч би скоріше до школи!
Батьки мої жили на невеличкому хуторі, біля великого містечка колишнього Зіньківського повіту на Полтавщині.
До Сорочинців од нас сорок п'ять кілометрів, до Полтави — сімдесят п'ять, до Диканьки — шістдесят.
Батько, — ми, діти, про це знали, — їздив і в Сорочинці, і в Полтаву.
У Сорочинцях жили якісь наші родичі, у Полтаву батька в різних справах посилала бариня, а про те, що на світі є Диканька, ми дізналися з етикетки на пивній пляшці, де по складах удвох із старшим братом з трудом прочитали: "Пиво Диканського заводу князя Кочубея, м. Диканька".
І тоді до матері:
— Мамо, що таке князь?
— Мало мені з вами клопоту, щоб я ще князями собі голову сушила! Побіжи подивись, чи гуси не в шкоді. Та носа втри, князю ти мій замурзаний!
Може, мені тоді було п'ять років, може, шість, а тільки пам'ятаю, одного літнього дня в хаті в нас почалася якась незвичайна тривога, батько щось потихеньку говорив матері, мати охкала, ахкала, хапалася за віника підмітати хату і запитувала батька:
— Та що ж вони хоч їдять? Чим ми їх пригощатимемо?
А батько спокійно відповідав:
— Те їстимуть, що й ми їмо!
Аж увечері вияснилася причина такої в нашій хаті тривоги.
За вечерею, коли вся сім'я була в зборі, батько сказав нам, дітям, а нас, батькових та материних дітей, сиділо за столом чималенько, вечеряли не з одної миски, а з цілих трьох:
— От що, дітки! Приїздять до нас у гості сорочинські дядько й дядина. їдуть вони на богомілля ув Охтирський монастир, а по дорозі заїдуть до нас. Забажалося їм подивитися, як ми живемо. Хоч вони нам і не дуже близькі родичі, якісь там троюрідні, та, проте, родичі. І вам вони дядько й дядина. Вони багаті, у них у Сорочинцях цілі хороми, а дітей у них нема. Так от, дітки, як вони приїдуть, так ви в очі їм не лізьте, а як вітатимуться, поцілуйте ручки, відповідайте тільки тоді, як про щось вас питатимуть, а краще більше в садку та на вгороді гуляйте — тепер літо.
— А де вони спатимуть, тату?
— А спатимуть у хаті! А ви, дітки, в клуні, на сіні, тепер тепло!
Це вже добре — спати в клуні, на сіні, бо мати боялася нас, малих, самих залишати в клуні на ніч:
— Ще клуню підпалите!
Спали ми в клуні тільки тоді, коли мати або батько з нами залишалися, а це траплялося не часто.
"От якби довше дядько з дядиною гостювали в нас, щоб у клуні ночувати!" — мріялося нам, маленьким.
Мати причепурила хату, вимастила долівку, посипала її травою, — запашно в хаті та зелено.
…От приїхали й родичі. Приїхали не возом, а тарантасом, парою гладких, з великими черевами вороних коней, а на козлах сивий дід з довгими вниз вусами, а в зубах у діда люлька-зіньківка.