4
Храми, каплиці і ікони,
І ставники, і мірри дим,
І перед образом твоїм
Неутомленнії поклони
За кражу, за війну, за кров...
Щоб братню кров пролити, просять,
А потім в дар тобі приносять
З пожару вкрадений покров.
Т. Шевченко.
Та що ж се за машина така, котра може виконувати на многомільйонну масу народу такий страшенний гніт? Певна річ, та маса безвладна, оглушена й опутана, не свідома своєї сили, безоружна та роз'єднана, значиться, давити її невелика штука. Та все ж таки цікаво побачити, як змалював Шевченко того сторукого поліпа, що кормиться соками, кров'ю й потом тої маси, як змалював те "чудище обло, огромно, озорно, стозевно и лаяй"*,— підпори і діячів "темного царства"? Хто вони? Які їх бажання? Яка їх сила? А знаючи те, ми чей же зможемо хоч у приближенню відповісти на питання: "Чи довго ще на сім світі катам панувати?"
Зачнімо від найменших колісців тої великої машини і пробираймося чимраз далі догори, до найвищої та всевладної пружини. Ті найменші колісця — то "братія", дрібні чиновники та писарі, що "киснуть у чорнилі", не знаючи нічого крім московської мови, та проклинають батьків, що їх не вчили замолоду "цвенькати по-німецьки". Вони давно забули про те, що "може, батько останню корову жидам продав, поки вивчив московської мови",— забули, чиї вони діти і чий хліб їх годував і годує, забули, що вони не більше, як дрібні колісця в машині, що вони "рабів раби". Все забулося, скоро їм вільні руки — драти останнє добро з бідного народу. Перед вищими вони звикли гнутися аж до землі, маліти в порошиночку, зате супроти нижчих вони всевладні пани, вони надуваються вище слона. "Мы, браты, просвещенны",— тичуть вони гордо в очі всякому нижчому своє зарозуміле неуцтво, і розуміється, на конто того, що ми просвіщені,— "не поскупись полтинкою!" Се ті дрібні п'явки, з котрих кожна, бачиться, й не багато крові людської потребує, аби наповнитися, але яких тисячі живо виссуть усю кров навіть із велетня.
Поет з обридженням згадує про них, як вони вранці йдуть "у сенат писати та підписувать, та драти із батька та брата". Але він не забуває, що й ті нужденні п'явки — такі ж невільники "темного царства" та його недобровільні витвори. Він не проклинає їх, але оплакує. Сльози жалю стають в його гнівнім оці, особливо тоді, коли між тою чередою бачить земляків-українців. "Плач, Вкраїно, бездітна вдовице!",— зітхає він.— "Твої діти, квіти молодії, чорнилом политі, московською блекотою!" Не будь тої "блекоти", того одурюючого та отупляючого вару, то й вони не були би тим, чим стали, не були би п'явками, а вийшли би на чесних, трудящих і корисних для громади людей. Високе, чисте гуманне чуття Шевченка і тут ясно, мов зірка, виблискує серед пітьми "темного царства".
Над тою верствою дрібних п'явок і хробаччя тяготить друга верства великих п'явок, "превосходительних" та "високоблагородних". "У сріблі та златі, мов кабани годовані, пикаті, пузаті", вони стоять довкола царя, "аж потіють, та товпляться, щоб то ближче стати коло самих". Те саме явище, що й усподі: лакейство та самоуниження перед вищими,— високомірна гордість супроти нижчих; фальш і облуда супроти рівних. "Отечество" у кожного раз у раз на язиці,— та тільки ж під отечеством вони розуміють "нові петлиці та муштри ще новіші", а з люду сердешного точать кров, як воду. А дрібна "братія", розуміється, не хоче й не сміє навіть забороняти їм се, "мовчить собі, витріщивши очі, як ягнята... Нехай,— каже,— може так і треба!" Воно й конечно. "Змея,— як каже Некрасов,— родит змеенышей",— неволя й самоволя родить до себе подібні діти. Де найвища власть, найвищий законодавець топче під ноги всяке право, а властиво становить права тільки для інших, а не для себе, там і інші, менші панки, "княжата недорослі", зуміють кожний в своїм ширшім чи тіснішім окрузі поставити й себе вище закону. Відоме східне оповідання, здається, про перського царя Хозроя Новшірвана, який самовільно велів у бідного взяти яйце, а слуги похапали всі кури, а коли велів зірвати одно яблуко, слуги зрубали й яблуньку.
Та щоби наглядно показати сліпу самоволю найвищої голови "темного царства", Шевченко веде нас на "парад" у царську палату. Окружений блюдолизами, облитими золотом, цар походжає та цвенькає, розуміється, "об отечестві", а блюдолизи-холопи товпляться довкола нього, аж потіють. Вони знають, який буде кінець тої паради, а царську пощочину, царську "дулю" (штовшок у ніс) уважають найбільшою ласкою для себе. "Може, вдарять або дулю дати благоволять, хоч маленьку, хоч півдулі, аби тльки під самую пику!" Досадніше не можна було схарактеризувати та осміяти те, "правдиво московське" холопство, якого прадіди навчилися в татар, і якого не забули і внуки, невважаючи на Петрову реформу та прорубане буцімто вікно в Європу. І ось "цар підходить до найстаршого, та в пику його як затопить! Облизався неборака та меншого в пузо, аж загуло! А той собі меншого туза межи плечі. Той меншого, а менший малого, а той дрібних"... На всіх розлилася царська благодать! "Гуля, наш батюшка, гуля!",— кричать радісно крізь сльози "недобитки православні". Гуляє батюшка, і щасливий той, на чиїх вилицях опинилася "височайшая" рука. Тільки "найстарший" доступив тої честі, якої колись "удостоївся" Тредьяковський. Менші, а тим паче "дрібнота", мусять приймати стусани та позавушники від "своих безпосредственных настоятелей", і безперечна річ, що чим нижче по тій драбині, чим далі від "самих", а ближче до "недобитків православних", тим і удари та стусани дужчі, болючіші. Адже й камінь, спадаючи з гори, чим нижче паде, тим швидше і з більшою силою летить.
У такій наполовину тільки фантастичній картині змалював Шевченко безграничну самоволю царя, не в'язану ніякими правилами, а найменше правилами здорового розуму. Тою картиною генерального мордобитія Шевченко дуже вдачно заклеймив пануючу за царя Николая систему, при якій царська воля та брутальна сила були всім, а людське чуття та справедливість уважалися нічим.
Оце та машина, що давить Росію, давить і Україну. Духовна нікчемність, моральна погань попри брутальну силу — се вся суть тої машини, се й одинокі умови її існування. Не будь хоч одної з тих умов, і вся машина заскрипить і розпадеться. Тому-то зріст просвіти, розширення почуття справедливості й гуманності і вменшення панування брутальної сили та темноти, се основні вороги її. Хто їй служить, мусить служити їй властивим їй способом, а ні, то замість услуги принесе їй шкоду. Адже вся література, хоч, може, й не мала на думці валити "темного царства", все-таки раз у раз наносила йому удари вже самим своїм існуванням і своїм вільним словом. За те ж вона й мусила визнати від нього немало,— за те ж то й уся вона — великий ряд мучеників за волю слова й думки. Навпаки, церков, хоч і признається іноді до свобідних думок, тут стала вся на услуги "темного царства", зробилася розсадником темноти й підпорою всеї погані існуючих у Росії порядків.