Та, на жаль, не трапилось нічого, і він мусив, нарешті, залишатися сам із собою, але, переглядаючи знову своє минуле, звернув увагу на одну обставину, і що більше її розглядав та обмірковував, то вона ставала йому все огидніша і нестерпніша. Це було його жалюгідне намагання верховодити, про яке він і згадати не міг без прикрості. Бо хоч він зразу ж увечері того злощасного дня майже виправдався перед трупою, то сам перед собою не міг заперечити своєї провини. А в хвилини іпохондрії навіть приписував собі всю вину за той випадок.
Наші чесноти, як і хиби, під впливом себелюбства іноді здаються значно більшими, ніж насправді. Він викликав довіру до себе, підкорив собі волю решти і пішов уперед, поклавшись на свою недосвідчену звагу. їх спіткала небезпека, міцніша за них. Голосні і тихі докори мучили його, і коли він пообіцяв зведеній на манівці трупі після їхніх дошкульних втрат не покидати її, поки він не компенсує цих втрат з верхом, то тепер лаяв себе за те, що нерозважно взяв на свої плечі загальну біду, яка спостигла всіх однаково. То він докоряв собі, що під тиском напруженого моменту дав таку обіцянку, то знову почував, що, простягнувши щиросердо руку, якої ніхто не захотів прийняти, він зробив лише простісіньку формальність проти обітниці свого серця. Він обмірковував засоби, як бути для них корисним і доброчинним, і вишукував усі причини, щоб прискорити свій від'їзд до Зерло. Він спакував свої речі і, не чекаючи на повне видужання, не послухавши парохових і лікаревих порад, в дивному товаристві Міньйони і старого арфіста поквапився втекти від байдикування, в якому так довго тримала його доля.
Розділ тринадцятий
Зерло зустрів його з відкритими обіймами, покликнувши:
— Кого я бачу? Чи то справді ви? Та ви ж мало або скорше зовсім не змінились. Чи ваша любов до най-шляхетпішого мистецтва така само жива й міцна? Я так радію з вашого приїзду, що навіть не відчуваю і недовіри, яку ваші останні листи в мені викликали.
Вільгельм вражено попрохав його з'ясувати свої слова.
— Ви,— мовив Зерло,— поставились до мене не як давній друг. Ви трактуєте мене, наче якогось вельможного пана, що йому можна рекомендувати непотрібних людей. Адже ж наша доля залежить від того, що про нас думає публіка, і я боюся, що вашого добродія Меліну і компанію навряд чи публіка зустріне доброзичливо.
Вільгельм хотів сказати дещо на їхню користь, та Зер-ло почав так немилосердно шпетити їх, що наш друг дуже зрадів, коли до кімнати ввійшла якась жінка і розмова обірвалась. Це була Зерлова сестра Аврелія, з якою він і познайомив свого друга. Вона поставилась до Вільгельма вельми привітно, і розмова з нею була така приємна, що він навіть і не помітив виразної познаки жури, що робив її розумне обличчя особливо інтересним.
Вперше після довгого часу Вільгельм опинився знову в своїй стихії. Раніше йому важко було знайти доброзичливих слухачів для своїх розмов, тепер же він мав щастя говорити з артистами і знавцями справи, що не лише цілком розуміли його, але могли дати повчальні відповіді. З якою швидкістю обмірковували вони найновіші п'єси! Як впевнено робили висновки! Як вони вміли схопити думку публіки і оцінити її! Як швидко вміли порозумітися одне з одним!
Розмова тепер мусила неодмінно торкнутися і Шекспіра, улюбленого Вільгельмом письменника. Він висловив певну надію, що ті чудесні п'єси створять епоху в Німеччині, і негайно завів розмову про "Гамлета", який так захопив його.
Зерло запевняв, що він давно поставив би цю п'єсу, якби можна було, і що сам він залюбки взяв би роль Полонія. Потім додав усміхаючись:
— І Офелію легко знайшли б, якби тільки мали принца.
Вільгельм не помітив, що Аврелії, здається, не сподобався братів жарт. Навпаки, він, за своєю звичкою, став широко і повчально розводитись про те, в якому б дусі заграв Гамлета. Він докладно сформулював їм свої висновки, що до них, як ми вже бачили, прийшов раніше, і з усієї сили захищав свою думку, хоч Зерло і висував проти цієї гіпотези різні сумніви.
— Ну, гаразд,— сказав нарешті той,— хай буде по-вашому. Що ви тоді далі цим з'ясуєте?
— Багато, все,— сказав Вільгельм.— Уявіть собі тільки принца, як я вам його описав. Батько його несподівано вмирає. Шанолюбство і владолюбство — це не ті пристрасті, якими він захоплюється. Він звик бути сином короля.
Але Тепер уперше МуСИТЬ ПРИДИВИТИСЯ ДО ВІДСТаНІ, Щ)
ділить короля від підданих. Королівська влада була не спадкова, проте, якби довше жив батько, то в його єдиного сина зміцніли б шанси на корону і збільшилася б надія отримати її. А тепер він бачить, що дядько його, незважаючи на явні обіцянки, чи не назавжди усунув його від влади. Він тепер відчуває, що такий бідний на ласку, на маєтки, такий чужий до того, що з юності звик розглядати, як свою власність. Звідсіль уперше в його душі зароджується смуток. Він почуває, що важить тепер не більше, як звичайний дворянин, а то й менше. Він вдає з себе слугу кожного, він не чемний, не поблажливий,— ні, він занедбаний злидар.
На своє попереднє становище він дивиться, як на зниклу мрію. Надаремне дядько хоче його підбадьорити, показати його становище з іншої точки зору. Почуття своєї нікчемності його не покидає.
Друга недоля, що спостигла його, поранила його ще глибше, зігнула ще більше — це заміжжя матері. У нього, вірного і ніжного сина, після батькової смерті залишалася ще мати; він сподівався, що вкупі зі шляхетною матір'ю буде шанувати героїчний образ того великого небіжчика. Але він теряє і матір, і це гірше, якби навіть смерть зра-бувала її в нього. Надійний образ, що створюється у добрих дітей про своїх батьків, зник. Від мертвих — жодної допомоги, а від живих — підтримки. Вона жінка, і загальна вада жіночої статі — слабкість — властива і їй.
Тепер лише він почуває, що зовсім прибитий, що зовсім осиротів, і жодне в світі щастя не може замінити йому того, що він втеряв. Не сумовитий, не похмурий з природи, ніс він сум і похмурість, як важкий тягар. Таким ми його бачимо, коли він з'являється на сцені. Я не думаю, що вношу в п'єсу щось своє або перебільшую хоч одну рисочку.