"Звільнений Єрусалим" у перекладі Коппена, що потрапив мені до рук, дав, нарешті, моїм хистким думкам певний напрямок. Всю поему я, правда, не міг прочитати, проте були місця, які я знав напам'ять, і їх образи захопили мене. Особливо полонила мене Клорінда усіма своїми вчинками і поведінкою. Жіноча мужність, спокійна повнота її натури справляли більше враження на мою душу, що тільки-но почала розвиватися, ніж роблені спокуси Арміди, хоча її сад був для мене також неабищо.
Але, гуляючи вечорами по кружганку, що тягнувся між вричілками дому, і оглядаючи околицю, де призахідне сонце кидало тремтливе проміння на обрій, коли виступали зірки, а з усіх кутків і глибин тислася ніч і голосне сюрчання польових коників пронизувало урочисту тишу, я сотні і сотні разів декламував собі історію про сумний поєдинок Танкреда і Клорінди.
Хоч як був я прихильний до християн, бо так воно й слід, проте від щирого серця співчував поганській героїпі, коли вона завзялася підпалити величезну вежу напасників. І коли Танкред уночі зустрічає нібито воїна і в темряві між ними починається колотнеча і жорстокий бій, я ніколи не міг вимовити слів:
Однак відміряно життя Клорінді вщерть, І невблаганна мить іде й несе їй смерть,—
щоб сльози потоком не лилися з моїх очей, коли нещасний коханець встромлює меч їй у груди, схиляється над нею, здіймає шолом і, впізнавши її, у розпачі здригаючись, приносить води, щоб її охрестити.
Але як стискалося мені серце, коли в зачарованому лісі Танкредів меч трапляв на дерево, а з нього текла кров, і йому вчувався голос, що він і тут ранить Клорінду, що йому визначено долею ранити скрізь кохану, не відаючи того.
Ця оповістка так заполонила мою уяву, що вся прочитана поема склалася в моїй душі в невиразне ціле, і воно так захопило мене, що мені заманулося конче поставити її на сцені. Я хотів грати Танкреда і Рінальдо і знайшов для цього два добрі риштунки, які я давно вже виготовив. Один з темно-сірого паперу з лускою був призначений для суворого Танкреда, а другий з золотого і срібного паперу мав прикрасити Рінальдо. В запалі яскравої фантазії я розповів усе товаришам, і вони вельми цим захопилися, тільки ніяк не могли дошолопатись, що все це треба буде поставити на сцені і грати муситимуть вони самі.
Розвіяти їхні вагання було дуже легко. Я одразу сказав, що візьмемо дві кімнати в домі одного з моїх товаришів, який мешкав по сусідству, не думаючи про те, що стара тітка ніяким світом на це не погодиться. Так само було і з театром, про який знову ж таки я не мав певного уявлення, знаючи тільки, що його будують на помості, що лаштунки роблять з окремих ширм, а за тло беруть велику хустку. Але звідкіль беруть матеріали та устаткування, я про це й не думав.
З лісом ми собі добре зарадили, а саме: любенько поговорили з одним лісничим, що був колись служником у сусідньому домі, щоб дав нам молодих берізок і ялинок. Він їх і приставив, але значно швидше, ніж ми сподівались. Отож ми були непомалу заклопотані, щоб якнайскоріше поставити п'єсу, поки дерева не позасихали. От би тут знадобилась добра порада! У нас же не було ні місця, ні театру, ні завіси. Ширми — це єдине, що ми мали.
З цим клопотом пішли ми знову до лейтенанта і широко й докладно описали йому всю велич нашого задуму. Хо і він і небагато зрозумів із цього, проте одразу став нам до помочі, понастягував у невелику кімнату всіляких столів, і своїх, і сусідських, яких лиш міг роздобути, поставив на них ширми, зробив тло з зелених завіс і тут же поставив рядочком дерева.
Тим часом звечоріло, запалили свічки, служебки і діти сіли на свої місця, п'єса повинна була починатись, усі герої зодягнулись, і лише тоді кожний згадав, що ніхто не знав, що має говорити. В запалі винахідництва, увесь захопившися справами театру, я зовсім забув, що кожен повинен знати, що і де говорити. В метушні готування до вистави цього не помітили й інші. їм здавалося, що легко буде показати на чсцені героя, легко говорити й поводитись так, як дійові особи з того середовища, куди я їх переніс. Вони всі збентежено з'юрмились, питали один к одного, з чого треба починати; лише я, заздалегідь вибравши собі роль Танкреда, виступив сам-один і почав декламувати вірші з героїчної поеми. Але тому, що монолог скоро перейшов у розповідь і я став говорити про себе іі третій персоні, а Готфрід, про якого йшла мова, не хоті з з'являтись, я мусив залишити сцену під голосний регіт моїх глядачів. Невдача глибоко мене преогорчила. Моя справа завалилась. А глядачі все сиділи і хотіли щось побачити. Ми були в костюмах, і я пішов напропале — хай там хо і що, а негайно грати Давида і Голіафа. Деякі з товаришів уже раніше грали зі мною в цій п'єсі, а всі часто її бачили, тому ролі були швиденько розподілені, кожен обіцяв грати якомога краще, навіть один кумедний малюк намалював собі чорну бороду, щоб, коли трапиться яка затримка, клоунадою насмішити публіку. Цю витівку, що суперечила серйозному змістові п'єси, я вельми неохоче дозволив і надалі поклявся, якщо цього разу пощастить врятуватися з цієї халепи, ніколи більше не важитись ставити п'єси на галай-балай, а лише добре обміркувавши її.
Розділ восьмий
Маріана, сном переможена, притулилась до свого коханця, який міцно пригорнув її до себе і вів далі свою розповідь, тим часом як стара, на добру втіху собі, споживала рештки вина.
— Халепа,— сказав він,— що спостигла мене і моїх товаришів, коли нам захимерилось поставити п'єсу, якої і геть-то не існувало, скоро пішла в непам'ять. Бажання створити п'єсу з кожного роману, який я читав, з кожної історії, яку вивчив, було непереможне, я не спинявся перед жодним матеріалом, хоч би який він був важкий. Я був уповні переконаний, коли оповідання сподобалося, то на сцені воно зробить куди більше враження. Все повинно пройти перед моїми очима, все мусить бути поставлене на сцені. Коли нам у школі викладали всесвітню історію, я пильно малював собі в уяві, як тих героїв кололи або труїли, і сила моєї уяви, минувши експозицію і розвиток дії, несла мене до найцікавішого п'ятого акту.
Ось так я і став писатп п'єси з кінця, не дійшовши в жодній до початку.