Всі чари жіночі, які впливали коли на нього, знову встали пере,р; його уявою. Він бачив перед собою Маріану в білому пеньюарі, що благала не забувати її; Філінина повабність, її чудове волосся, її чарівлива поведінка знову вплинули на нього, коли він опинився перед нею. Але все це відступало назад, ніби в туманну далечінь, як-но він згадував шляхетну, квітучу графиню, що її руку мав за кілька хвилин відчути на своєму плечі і на невинні пестощі якої мав відповісти.
Він, звичайно, і в голові не покладав, у який надзвичайний спосіб вийде з цього становища. Бо як же він здивувався, та де — злякався, коли позад нього відчинились двері і він, крадькома позирнувши в свічадо, ясно побачив графа, який входив зі свічкою в руці. Його вагання — що йому робити, чи залишатися й сидіти, чи встати і втікати, чи признатися, чи заперечувати або прохати пробачення — тривало одну лише мить. Граф наче закам'янів на порозі, потім відступив назад і тихесенько зачинив двері. Ту мить із бічних дверей вихопилась баронеса, за-1 гасила лампу, зірвала Вільгельма з крісла і потягла за собою в кабінет. Він швидко скинув шлафрок, який був негайно повішений на місце. Баронеса схопила на руку його сурдут і добігла з Вільгельмом через кімнати, коридори та різні закутки до його кімнати, де він, трохи отямившись, почув від неї ось що: вона вже йшла до графині і хотіла розповісти їй вигадану історію, що граф вернувся. "Я вже знаю,— відповіла графиня.— Що там таке трапилось? Я його щойно бачила, як він в'їжджав у бокову браму". Налякана баронеса негайно кинулась у графову кімнату, щоб рятувати Вільгельма.
— На великий жаль, ви прийшли запізно,— покликнув Вільгельм,— граф був уже в кімнаті і бачив мене в кріслі.
— Чи впізнав він вас?
— Цього я не відаю. Він бачив мене в свічаді, як і я його, і перше ніж я втямив, чи це привид, чи сам граф, він уже відступив і зачинив за собою двері.
Баронесине збентеження ще збільшилося, коли ввійшов слуга і покликав її до графа, сказавши, що він зараз у своєї дружини. З важким серцем пішла вона і застала графа тихим і зосередженим, але привітнішим і лагіднішим, як звичайно. Вона не знала, що й подумати. Говорили про те, що трапилось на полюванні та чого вернулись завчасу. Скоро всі замовкли. Мовчав і граф, але баронесу особливо вразило те, що він запитав про Вільгельма і побажав, щоб його покликали дещо почитати.
Вільгельм, знову одягнувшись у баронесиній кімнаті в своє і трохи заспокоївшись, не без тривоги з'явився па запрошення. Граф дав йому книгу, з якої він досить збентежено почав читати якусь авантурницьку новелу. Голос його був непевний, тремтячий, але, на щастя, це відповідало змістові новели. Граф кілька разів виявив своє задоволення, похвалив особливу виразність читання і, нарешті, відпустив нашого друга.
Розділ одинадцятий
Ледве Вільгельм прочитав кілька томів Шекспіра, як вони так сильно вплинули на нього, що він далі вже не міг читати. Вся душа його схвилювалась. Він шукав нагоди поговорити з Ярно і не знав, як і дякувати за гу втіху, що він йому справив.
— Я це наперед зняв,— скпзав той,— що ви не залишитесь байдужим до таких шедеврів цього наїшезвичай-нішого і найчудеснішого з усіх письменників.
— Еге ж,— покликнув Вільгельм,— я не пригадую, щоб якась книга, людина або життєва пригода справляли на мене таке велике враження, як оті дорогоцінні твори, що я ось познайомився з ними завдяки вашій добрості. Вони здаються мені творами якогось небесного генія, що прилинув до людей, аби вони могли пізнати самих себе. Це не поеми! Читаючи їх, здається, що стоїш перед розгорнутими дивовижними книгами долі, в яких шаліє вихор найбурхливішого життя і ґвалтовно перегортає їхні листки. Його сила і ніжність, рух і спокій так мене вражає, так приголомшує, що я жду не діждуся хвилини, коли зможу сісти знову до читання.
— Браво! — вигукнув Ярно, подаючи нашому другові руку і стискаючи її.— Ось цього я й хотів! І наслідків, сподіваюсь, не довго доведеться ждати.
— Я хотів би,— мовив на те Вільгельм,— висловити перед вами все, що діється зараз у моєму серцеві. Всі передчуття, які я мав коли щодо людства та його долі і які непомітно супроводили мене від самої юності, я знайшов здійсненими і розвинутими в Шекспірових п'єсах. Здається, наче він розгадав усі загадки, а проте не можна сказати: ось воно, те слово-розгадка. Його герої — це, здається, люди природи, але воно не так. Ці найзагадко-віші і найскладніші створіння природи діють перед нами в його п'єсах, наче дзиґарі, у яких циферблат і корпус зроблено з кришталю; за своїм призначенням вони показують, як линуть години, там можна побачити колеса і всю машинерію, що їх крутить. Ці кілька поглядів, якими я зазирнув у шекспірівський світ, найдужче заохочують мене якнайшвидше рушити вперед у дійсний світ, впірнути у вир приреченої йому долі, зачерпнути коли-небудь, якщо мені пощастить, кілька кухлів з великого моря справжньої природи і почастувати ними зі сцени спраглу публіку моєї вітчизни.
— Мене вельми тішить настрій, в якому я вас бачу,— сказав Ярно, поклавши руку на плече схвильованому юнакові.— Не залишайте наміру увійти в діяльне життя, поспішайте використати як слід даровані вам найкращі роки. Коли я зможу вам допомогти, то зроблю це від щирого серця. Я ще вас не питав, як ви потрапили в цю компанію, до якої ви не пасуєте ні народженням, ні вихованням. Але я сподіваюсь, навіть бачу, що ви прагнете вирватися з неї. Я нічого не знаю про ваше походження, про ваші родинні обставини; поміркуйте, що ви мені сповірити можете. Поки що я можу вам лише сказати: часи війни, в які ми живемо, швидко можуть змінити фортуну. Якби ви змогли присвятити нашій справі свої сили, старання, свій талант, а як прийде потреба, щоб не побоялися й небезпеки, то я вже й зараз мав би можливість запропонувати вам посаду, і коли б ви прийняли її хоч на деякий час, то потім не каялись би.
Вільгельм не знав, як і дякувати йому, і ладен був розповісти своєму другові й захисникові цілу історію свого життя.
"Отак розмовляючи, вони зайшли далеко в парк і вийшли на шлях, що пролягав крізь нього. Ярно постояв з хвилину мовчки, а потім сказав: