Бувало, до столу високого панства запрошували всю трупу разом, а іноді поодинці. Вони вважали це за найвищу шану, не помічаючи, що в той самий час єгері і слуги напускали повний зал собак, а по замковому двору водили коней.
Вільгельмові натякнули, щоб він при нагоді похвалив улюбленого принцом Расіна, щоб у нього через те зажити доброї думки про себе. І ось раз по обіді така нагода трапилася, коли його вкупі з іншими запросили до принца і той запитав, чи він так само пильно читає великих французьких драматургів. Вільгельм відповів на це вельми поквапним "атож". Він і не помітив, що принц, не чекаючи на відповідь, хотів був уже звернутися до когось іншого, а навпаки, одразу ж ухопився за це питання і майже заступив принцові дорогу, розвиваючи далі свою думку: він, мов, ставить французький театр дуже високо і з захопленням читає твори великого майстра; він зазнав великої радості, почувши, що принц віддає повну справедливість великому талантові Расіна.
— Я можу собі уявити,— вів далі він,— як значні і ви-сокоімениті персони повинні цінувати поета, що так прекрасно і правдиво змалював їх високий стан і стосунки. Корнель, якщо смію сказати, змалював великих людей, а Расін вельможних персон. Коли я читаю їхні п'єси, то так і уявляю поета, котрий живе при блискучому дворі, має перед очима великого короля, знається з кращими людьми, йому відомі таємниці людства, приховані коштовними гобеленами. Коли читаю його "Британіка", його "Береніку", то мені здається, що справді живу при дворі, втаємничений у великі й малі справи цих оселищ земних богів, і очима субтельно чутливого француза бачу королів, яких обожнює ціла нація, придворних, котрим заздрять тисячі, бачу в їх натуральних постатях, з їх вадами і стражданнями. Анекдот про Расіна, який вмер зі смутку, коли Людовік Чотирнадцятий дав йому відчути свою не-ласку і не захотів його більше бачити, є тепер для мене ключем до всіх його творів, і неможливо, щоб поет такого величного таланту, життя і смерть якого залежать від очей короля, не написав би п'єс, гідних похвали короля чи принца.
Підійшов Ярно, здивовано слухаючи нашого друга. Принц, нічого не відповівши і лише привітним поглядом виявивши свою згоду, одвернувся вбік, а Вільгельм, не знаючи, що при таких обставинах непристойно розмовляти далі і вичерпувати матеріал до кінця, хотів ще провадити розповідь та довести принцові, що він не без користі і почуття читав його улюбленого поета.
— А вам не доводилось бачити п'єс Шекспіра? — запитав Ярно, відводячи його набік.
— Ні,— відповів Вільгельм,— бо тоді, як у Німеччині з ним ознайомились, я збайдужів до театру і тепер не знаю, чи й радіти, що випадково давнє юнацьке захоплення театром знову прокинулося в мені. А втім, усе, що я чув про ті п'єси, не так зацікавило мене, щоб ознайомитися ближче з тими дивними страшидлами, що, здається, переходять всі межі ймовірності, всі межі пристойності.
— А я б вам порадив спробувати,— сказав той.— Не завадить побачити й дивацтво на власні очі. Я позичу вам кілька томів Шекспіра, і ви найкраще пробавите час, коли одразу ж на самоті, у вашому старому помешканні, зазирнете в чарівний ліхтар не знайомого вам світу. Це гріх марнувати час на те, щоб вимуштрувати людей із мавп та вчити танцювати цих собак. Я ставлю вам лише одну умову: не нехтуйте форми, а в іншому я покладаюсь на ваше чуття.
Ярно і його компаністи сіли на коней, що стояли осідлані коло брами, і поїхали розважатись на полювання. Вільгельм сумно подивився їм услід. Йому іще хотілось порозмовляти з Ярно, бо він, хоч і не в дуже приємній формі, давав нові ідеї, яких йому бракувало.
Людина, наближаючись до повного розвитку своїх сил, здібностей і розуму, потрапляє іноді в скрутне становище, визволити з якого легко міг би добрий друг. Вона схожа на мандрівця, що наприкінці своїх мандрів падає в воду; якби хто трапився поблизу і витяг його на берег, то він би тільки намок, тоді як власними силами мусить пливти до того берега і важкими манівцями діставатися назнамено-ваної мети.
Вільгельм став відчувати, що в світі все йде по-іншому, ніж йому здавалося. Він зблизька побачив важливе і повне значення життя високоіменитих і великих людей і дивувався, як легко вони вміють надати йому пристойності. Військо в поході, ясновельможний герой на його чолі, навколо безліч співтоваришів по зброї, великий тиск шанувальників — усе це лише зміцнювало силу його уяви.
В такому настрої він отримав обіцяні книги і незабаром, як і можна було передбачати, його підхопив потік цього великого генія і поніс в неозорий океан, де він скоро забув про все і загубився.
Розділ дев'ятий
Стосунки між бароном та артистами за час їх перебування в замку зазнавали різних змін. Спочатку обидві сторони були взаємно задоволені. Барон, уперше бачивши одну з своїх п'єс, якими досі звеселяв лише аматорські сцени, в руках справжніх артистів і в належному виконанні, був у найкращому гуморі. Він виявляв щедрість, купував у кожного маркітанта, що заходив у замок, дрібні подарунки артисткам і зафундував немало пляшок шам-пану артистам. Також і артисти докладали усіх зусиль до його п'єс, а з ними і Вільгельм не шкодував сили, щоб якпайкраще вивчити напушисті речі бундючних героїв, ролі яких доводилось йому виконувати.
Але згодом, поволеньки, вповзли деякі непорозуміння. Особливі баронові симпатії до деяких артистів день у
6*
163
день ставали все помітніші, і це, безумовно, було прикро іншим. Він вочевидь відзначав своїх улюбленців і вносив через те заздрощі і розбрат в їхнє коло. Меліна, що в суперечках і так не міг дати ради, опинився в дуже неприємному стані. Улюбленці сприймали похвалу без особливої вдячності, а занехаяні у всякий спосіб давали відчути свою невдоволеність і чинили всілякі неприємності своєму доброчинцеві, якого перше так високо цінували. Неабияку поживу дав їхній зловтішності один віршик, що хоч і належав невідомому авторові, а проте наробив чимало шелесту в замку. З прихильності барона до комедіантів і досі тут кепкували, хоч, правда, вельми делікатно; розповідали всілякі історії про нього, деякі випадки прикрашували і надавали їм веселої й дотепної форми, але, нарешті, почали розповідати, ніби між пим та деякими артистами, що уявили себе поетами, виникла певна професійна заздрість, на чому й грунтується вірш, про який ми щойно згадали і який звучав так: