Коли співець пішов, Вільгельм сказав до Філіни:
— Правду мовити, я в вашій пісенці не вбачаю йі поетичних, ні моральних вартостей, та коли ви з такою само наївністю, так оригінально і граціозно виконаєте в театрі щось пристойніше, то напевне осягнете загального, справжнього успіху.
Вірші переклав В. С. Стус.
— Ат,— мовила Філіна,— ніби так уже приємно грітися коло льоду.
— Взагалі,— сказав Вільгельм,— цей співець не одному артистові втер би носа. Ви зауважили, який правдивий драматичний вираз був у його романсах? Далебі, в його співах куди більше образності, ніж у наших дерев'яних персонажів на сцені. Він так виконав деякі пісні, що їх можна вважати скорше за оповідання, а музикальні оповідання — це жива сучасність.
— Ви несправедливі! — мовив на те Лаерт.— Я не вважаю себе пі великим артистом, ні співцем, але знаю, коли музика керує рухами тіла, надає їм життя і приписує міру, коли декламація і вираз передаються мені від самого композитора, тоді я зовсім інша людина, ніж у прозаїчній драмі, де я повинен сам створити все, сам спочатку знайти декламацію і такт, в чому мені на перешкоді може стати кожний, хто зі мною грає.
— Я лише знаю,— сказав Меліна,— що цей чоловік осоромив нас в одному. Сила його таланту виявляється в користі, яку він з нього здобуває. Ми, можливо, скоро не матимем за що пообідати, а він примушує нас поділити з ним наш обід. Він співаночкою уміє видурити з нашої кишені гроші, які й нам би стали в пригоді та допомогли б десь влаштуватися. Як видно, приємна то річ процвиндрювати грошики, що ними і собі, і другому прожиток можна було б забезпечити.
Таке зауваження зробило розмову не вельми приємною. Вільгельм, на якого, власне, і був спрямований докір, відповів трохи гнівливо, а Меліна, що не дуже дбав про ґречність та делікатність, вилив своє невдоволення у досить шорстких словах.
— Ось уже два тижні,— сказав він,— з того часу, як ми оглянули театр і гардероб у заставі, і все це ми могли б мати за дуже незначну суму. Ви подали тоді надію, що позичите мені грошей, але я поки що не бачу, щоб ви думали про це або наблизились до якогось рішення. Якби ви тоді взялися за це, то наша справа була б тепер па мазі. Свій намір виїхати ви також не привели до скутку, грошей за цей час прогайнували, здається, не мало; принаймні є персони, які вміють створити нагоду, щоб якнайшвидше їх процвиндрити.
Цей не зовсім несправедливий докір таки дошкулив. Наш друг відповів на те гостро, навіть запально, аж усі почали розходитись. Тоді й Вільгельм повернувся і вийшов, даючи тим зрозуміти, що довше не бажає бути в такому неприязному і невдячному товаристві. З досадою він вибіг надвір і сів на кам'яну лаву, що стояла біля воріт, не помітивши навіть, що спочатку з власної охоти, потім з досади випив більше, ніж звичайно.
Розділ дванадцятий
Через деякий час, коли він, стурбований різними думками, сидів і похмуро дивився перед себе, з дверей, наспівуючи, вийшла повільно Філіна, сіла біля нього, ба навіть, можна сказати, йому на коліна, так близько вона притулилася, схилилась йому на плече, бавилася його кучерями, милувала, називала найпестливішими в світі словами. Вона благала його залишитись, не кидати її саму серед цього товариства, де з нудьги вмерти можна, вона-бо не може більше сидіти під одним дахом з Мелі-ною і тому примостилася тутечки.
Надаремне він доводив їй, намагався втовкмачити, що довше залишатися не може і не сміє. Вона не відступалася і раптом, обійнявши його руками за шию, почала цілувати з найвиразнішими проявами жадання.
— Чи ви збожеволіли, Філіно?— скрикнув Вільгельм, намагаючись звільнитись.— Вулицю робити свідком таких пестощів, на які я аж ніяк не заслуговую! Пустіть мене, я не можу залишитись і не залишусь!
— А я тебе не пущу,— сказала вона,— і буду отут па вулиці доти цілувати, поки ти мені не пообіцяєш того, чого я бажаю. Ой, умру з реготу! — вела вона далі.— Після таких пестощів усі вважатимуть мене за твою дружину, що переживає медовий місяць, і чоловіки, бачивши таку любу сцену, будуть вихваляти мене перед своїми жінками як приклад щирої жіночої ніжності.
Тут і справді повз них пройшли кілька мимохіднів. Вона в найніжпіший спосіб стала пестити Вільгельма, а він, щоб уникнути скандалу, був примушений грати роль терпеливого чоловіка. Потім вона всіляко перекривляла мимохіднів за їх спинами і дочинала таке, аж він мусив пообіцяти їй залишитись і сьогодні, і завтра, і позавтра.
— Ви справжній чіп,— промовила вона, пускаючи його,— а я, дурна, ще марную стільки приязні на вас.— Вона з досадою встала і відійшла кілька кроків; потім, сміючись, вернулась назад і скрикнула: — Але мені здається, що саме тому я й закохалася в тебе до нестями. Стривай, я піду лиш візьму панчоху, щоб не сидіти без роботи. Залишайся тутечки, щоб я знову застала оцю кам'яну людину на кам'яній лаві.
Але цього разу надаремне вона докоряла: бо хоч він і ухилявся від неї, а були б вони цю мить десь у самотній альтанці, її пестощі не залишилися б без відповіді.
Кинувши на нього жартівливий погляд, вона пішла до кімнати. Йому зовсім не бажалося йти за нею, тим більше, що її поведінка викликала в ньому нове незадоволення, однак він встав із лави і, сам добре не знаючи чого, пішов за нею.
Він уже підійшов аж до її дверей, коли його перестрів Меліна і несміливо заговорив з ним, прохаючи вибачити за гострі слова, що вирвались у нього в суперечці.
— Не гнівайтесь на мене,— вів далі він,— коли, можливо, трохи й не стримався в тому стані, в якому зараз пробуваю, але турбота про жінку, а можливо, скоро і про дитину, не дає мені і дня спокійно жити та уживати свій час на приємні розваги, як це дозволено вам. Отож подумайте і, якщо маєте змогу, зробіть мене власником театрального справунку, що ми тут знайшли. Я недовго буду вашим боржником і вічно буду вам вдячний.
Вільгельм, незадоволений тим, що його зупинили на порозі саме тоді, коли він страшенно прагнув до Філіни, сказав поквапливо з необміркованою добродушністю:
— Якщо я через те зроблю вас щасливим і задоволеним, то довше не буду зволікати, йдіть і влаштовуйте справу, а я гроші заплачу хоч сьогодні ввечері або завтра вранці.