Ffirne покалічені, викликали то подив, то жах, і Вільгельм мимоволі відчував глибокий жаль, коли дивився, як дитина, що до неї він з першого погляду відчув співчуття, намагалася прийняти дивовижні пози. Але скоро веселі стрибуни викликали в ньому захоплення, коли спочатку по одному, потім один за одним і, нарешті, всі разом почали стрибати в повітрі то вперед, то назад. Голосні оплески і радісні впгукп лунали з натовпу.
Але ось притягнув до себе увагу зовсім інший номер. Діти, одне за одним, мусили вступити на линву, спочатку учні, щоб їхніми вправами продовжити виставу і підкреслити, яке трудне мистецтво в повітрі. Потім кілька мужчин і дорослих жінок показали також неабияку спритність, однак це ще не були ні мосьє Нарцис, ні мадемуазель Ландрінета.
Нарешті з'явились і вони з особливого намету за червоною завісою і своєю вродливістю та вбранням не ошукали сподівань досі задоволених глядачів. Він був моторний парубійко, середній на зріст, з чорними очима і тугою косою, вона — не менш поставна і міцна; обоє одне за одним показали себе на линві в легких рухах, стрибках і дивацьких позах. її легкість, його сміливість, точність, з якою вони виконували свої кунштюки, з кожним Кроком і стрибком збільшували загальне задоволення. Сановитість, з якою вони себе тримали, очевидна пошана других до них надавала їм вигляду, ніби вони були панами і господарями всієї трупи, і кожен визнавав, що вони гідні цього.
Захоплення натовпу передавалось і глядачам у вікнах. Дами аж прилипли очима до Нарциса, чоловіки до Лан-дрінети. Простацтво аж не тямилося з захоплення, та й чистіша публіка не могла втриматися від оплесків. На паяца мало хто й зважав. І коли кілька членів трупи протиснулись у натовп з олив'яними тарілками, то мало було таких, що не платили.
— Вони, здається мені, добре зробили своє діло,— сказав Вільгельм до Філіни, що поруч із ним сперлась на вікно.— Мене дивує, як розумно зуміли вони надати важливості найменшим вправам, що виконувались одна за одною в належний час, і як майстерно зуміли об'єднати в одне ціле невправність дітей з віртуозністю своїх кращих артистів, підштрикнувши тим нашу цікавість і давши потім найприємнішу розвагу.
Народ став потроху розходитись, і плац помалу спустів, а Філіна з Лаертом завели суперечку про красу і спритність Нарциса та Ландрінети і почали навзаєм дратувати одне одного. Вільгельм побачив між дітьми, що грались на вулиці, і дивну дівчинку і звернув на неї увагу Філіни, яка тут же з властивою їй швидкістю кликнула її і почала кивати рукою до неї, а що вона не йшла, то сама, наспівуючи, зацокотіла черевичками вниз по сходах і незабаром привела її з собою.
— Ось ваша загадка! — скрикнула вона, тягнучи дитину в двері.
Дитина зупинилась при вході, немов збираючись негайно вислизнути, притисла праву руку до грудей, а ліву до лоба і глибоко вклонилась.
— Не бійся, люба крихітко,— сказав Вільгельм, підходячи до неї.
Вона недовірливо подивилась на нього і підійшла кілька кроків ближче.
— Як тебе звати? — запитав він.
— Вони кличуть мене Міньйона.
— Скільки тобі літ?
— їх ніхто не лічив.
— Хто був твій батько?
— Великий Диявол вмер.
— Ну, це ж вельми дивно! — вигукнула Філіна.
її ще дещо запитали. Вона давала відповіді ламаною німецькою мовою, з якоюсь дивною урочистістю, при чому кожен раз прикладала руку до грудей і голови і глибоко вклонялась.
Вільгельм не міг на неї надивитись. Його очі і серце невтримно тягнулись до цього таємничого створіння. Він давав їй літ дванадцять-тринадцять. Тіло її було добре збудоване, тільки його члени обіцяли або міцний розвиток, або затримку в рості. Риси її обличчя були неправильні, але вражаючі: лоб загадковий, надзвичайної крахи ніс, а уста, які час від часу ледь посіпувалися, були чарівно щирі, хоч і занадто суворі для її віку. Смаглява цера її обличчя ледве була помітна крізь грим. Образ її глибоко закарбувався у Вільгельмовій душі. Він усе дивився на неї, забувши й про присутніх. Філіна збудила його від цього сну, давши дівчинці решту солодкого і показавши знаком, щоб йшла. Та вклонилася, як і перше, і блискавично зникла за дверима.
4 9-426
97
Коли настала нора нашим знайомим розлучатися цього вечора, вони умовились і завтра зробити таку саму прогулянку, але вже в інше місце, до сусідньої мисливської хати, а там і пообідати. Вільгельм цього вечора наговорив ще чимало компліментів Філіні, а Лаерт на це відповідав лише коротко і легковажно.
Другого ранку, пошермувавши трохи, вони пішли до Філіни, бо, як ще раніш бачили, до неї під'їхала замовлена карета. Але як же здивувався Вільгельм, не заставши там ні карети, ні самої Філіни дома. Вона, як їм розповіли, сіла в карету з якимись двома незнайомцями, що прийшли вранці до неї, і з ними поїхала невідомо куди. Наш друг, який сподівався приємно пробавити з нею час, не міг приховати своєї прикрості, а Лаерт навпаки засміявся і вигукнув:
— Оце мені подобається! Це так на неї схоже! Ану їдьмо просто до лісничівки! Хай собі гуляє де хоче, не будемо ж ми через неї псувати собі променад.
Коли ж Вільгельм дорогою почав ганити таку непослідовність у поведінці, Лаерт сказав йому:
— Я не вбачаю непослідовності тоді, коли хто залишається вірним своїй вдачі. Коли вона що задумає або пообіцяє, то робить це з мовчазною умовою, що виконає намір чи обіцянку, лиш би це було їй вигідно. Вона залюбки робить подарунки, але треба завЖЯи бути готовим цей подарунок віддарити.
— Це дивна вдача,— зауважив на те Вільгельм.
— Зовсім не дивна, вона лише не лицемірить. Я за те і люблю її, за те і друг їй, що вона справжнісінький представник жіноцтва, ненавидіти яке в мене є стільки причин. Це чистісінька Єва, родоначальниця жіночої статі, всі вони такі, лише не хочуть у цьому признатись.
З такими розмовами, в яких Лаерт висловлював свою зненависть до жінок, не виявляючи, однак, причини цього, прийшли вони до лісу, куди Вільгельм увійшов у великому смутку, бо Лаертові розмови викликали в ньому знову болючі згадки про його відношення до Маріани. Недалеко від струмка, у привітному холодочку старих дерев, знайшли вони Філіну, що самотньо сиділа за кам'яним столом. Вона зустріла їх веселою пісенькою і, коли Лаерт запитав її про супутників, вигукнула: