— Авжеж,— мовила Наталія,— ви до певної міри нізвідкіль не могли б засягнути кращих відомостей про нас, як із тітчиного твору. Звичайно, її прихильність до мене спричинилася до того, що вона так багато наговорила хорошого про дитину. Бо коли говорять про дітей, то ніколи не мають на $вазі теперішність, а тільки свої надії в майбутньому на них.
Тепер Вільгельм умить зрозумів, що знає все про походження Лотаріо та його юнацькі роки. Прекрасна графиня була, певне, дитина з тітчиним перловим намистом на шиї. І він був так близько до тих перлів, коли її ніжні, палкі уста прихилились до його уст. Він намагався відігнати ці прекрасні спогади іншими думками і став перебирати знайомства, які дав йому рукопис.
— Отже,— покликнув він,— я в домі вашого шановного дядька! Це не дом, це храм, а ви його гідна жриця, навіть більше — його геній. Ціле життя пам'ятатиму враження вчорашнього вечора, коли я вступив сюди і переді мною знову стали художні образи моєї ранньої юності. Я згадав повні жури мармурові статуї з пісні Міньйони. Але ці образи не журились про мене, вони дивилися з величною поважністю, і мої юні літа безпосередньо зв'язані з цими хвилинами. Оті наші давні родинні скарби, що їх так любив мій дід, знаходжу я тут поміж багатьох цінних утворів мистецтва, а серед усього іншого і себе, якого природа зробила улюбленцем тої доброї, старої людини, себе, негідного, знаходжу тут, о боже, і в яких обставинах, в якому товаристві!
Дівчатка помаленьку вийшли з кімнати, щоб взятися до своїх дрібних справ. Вільгельм, залишившись наодинці з Наталією, мусив докладніше з'ясувати свої останні слова. Відкриття, що найцінніша частина зібраних тут утворів мистецтва належала його дідові, настроїло всіх на веселий
лад. І як через той рукопис він познайомився з цим домом, так тепер наче знову почував себе частково спадкоємцем тих скарбів. Тепер він захотів побачити Міньйону. Наталія попрохала його потерпіти, поки не вернеться лікар, якого викликали по сусідству. Можна легко догадатися, що то був той самий невеличкий моторний добродій, якого ми вже знаємо і про якого згадувалось у "Визнаннях прекрасної душі".
— Коли я вже перебуваю,— вів далі Вільгельм,— у центрі того родинного кола, то, мабуть, і абат, що про нього згадано в рукописові, і є той дивний, незбагненний чоловік, котрого я знову зустрів після різних пригод у домі вашого брата? Може, ви докладніше розповісте про нього?
Наталія відповіла:
— Про нього можна багато розповісти. Мені найбільше відомо про той вплив, який він мав на наше виховання.* Він був переконаний, принаймні деякий час, що виховання повинно грунтуватися тільки на нахилах, а як тепер думає — цього я не можу сказати. Він твердив: перше і останнє в людині — діяльність, але до всякої діяльності треба мати нахил, інстинкт, що тягне до неї, бо без цього годі що-небудь зробити. "Думають,— любив він казати,— що поетами народжуються, те ж саме думають і про інші мистецтва, бо інакше не можуть, бо такі прояви людської натури навряд чи можна змавпувати; та коли поміркуєш добре, то кожна, навіть найменша здібність нам дана від народження і нема здібностей невизначених. Тільки наше двозначне, недоладне виховання робить людину невпевненою, викликає бажання, замість оживити потяги та розвинути справжні нахили, і скеровує наші прагнення на речі, що так часто не відповідають нашій природі, яка про нас клопочеться. Дитина, юнак, котрий блудить на своєму шляху, миліший мені, як ті, що впевнено йдуть чужими шляхами. Коли перші, самі або від когось іншого керовані, знайдуть справдешній, себто відповідний їхній натурі шлях, то вже ніколи з нього не збочать, тоді як другі будуть завжди в небезпеці, що, скинувши чуже ярмо, віддадуться невгамовному свавіллю".
— Аж дивно,— сказав Вільгельм,— що ця знакомита людина турбувалася і про мене і, здається, якщо не керувала мною, то принаймні якийсь час підтримувала мене в моїх помилках. Тепер я тільки мушу терпеливо чекати, яке він дасть мені пояснення, що в спілці з кількома іншими майже глузував з мене.
— Я не скаржитимусь на його примхи, якщо це справді примхи,— мовила Наталія,— бо я, звичайно, з-поміж нас, дітей, найкраще тут виграла. Також не уявляю, чи можна було б краще виховати мого брата Лотаріо. Можливо, тільки мою милу сестрицю графиню треба було б по-іншому виховати, надати її натурі більше поваги й твердості. Але що вийде з брата Фрідріха, то я собі просто не уявляю, боюсь, він стане жертвою цих педагогічних дослідів.
— То у вас є ще один брат? — покликнув Вільгельм.
— Атож,— мовила Наталія,— і вельми веселої, легковажної вдачі, а що йому не було жодного впину справляти мандри по світу, то я й не знаю, що вийде з його слабкої, непутящої натури. Я вже давно його не бачила. Єдине лише мене заспокоює, що абат і взагалі все товариство мого брата завжди знають, де він перебуває і що робить.
Вільгельм уже намірився був розпитати Наталію про ці парадокси, а також і про таємниче товариство, але тут саме ввійшов лікар і після перших привітань почав говорити про стан Міньйони.
Наталія, взявши за руку Фелікса, сказала, що хоче відвести його до Міньйони і підготувати її до зустрічі зі своїм другом.
Лікар залишився з Вільгельмом на самоті і правив далі:
— Я маю розповісти вам дивні речі, про які ви, мабуть, і гадки не маєте. Наталія покинула нас, щоб ми вільно могли обговорити справи, про які не можна було б так вільно міркувати в її присутності, хоча мені пощастило довідатися про них тільки від неї. Дивна вдача цієї милої дитини, про яку йде мова, залежить майже виключно від її глибокого суму. Прагнення ще раз побачити свою батьківщину, прагнення до вас, мій друже,— ось, можна сказати, і все, що залишилось у ній земного. І обидва ці прагнення ввижаються їй у безконечній далині, обидва ці прагнення здаються недосяжними для цієї своєрідної душі. Вона, здається, походить десь із-під Мілана і в ранньому дитинстві була вкрадена від батьків трупою канатних танцюристів. Докладнішого нічого від неї не можна було довідатись, почасти тому, що вона була тоді надто мала, щоб запам'ятати місця та імена, а особливо тому, що вона дала клятву не відкривати жодній живій душі, звід-