Не знаю, звідкіль у мені міцно засіла думка, що він десь заховав скарб, що його по смерті бажає краще залишити мені, а не матері. Я ще при його житті скрізь вишукала, та не знайшла нічого. Після його смерті все опечатали. Я написала матері і запропонувала, що залишусь у домі як управитель. Вона відхилила це, і я мусила покинути маєток. Був знайдений його заповіт, на підставі якого вона залишалась повновладною хазяйкою, а я, принаймні доки її живоття, залишалася в залежності від неї. Тільки тепер, здається, я зрозуміла знаки мого батька. Я вельми жаліла його, що він, слабкої вдачі бувши, навіть і по смерті був несправедливий до мене. Бо деякі мої друзі запевняли, що він, власне, зробив не що інше, як позбавив мене спадку, і стояли на тому, щоб я опротестувала заповіт, але на це я не зважилась. Я надто шанувала батька і пам'ять про нього, тому віддалася своїй долі, спр-вірилась сама собі.
Я була в добрих стосунках з одною дамою по сусідству, яка мала великий маєток. Вона радо запросила мене до себе, і я незабаром взяла її хатнє господарство в свої руки. Вона жила вельми статечно, скрізь любила порядок, і я стала її вірною помічницею у боротьбі з управителем та челяддю. Я не скупа чи не доброзичлива, але ми, жінки, взагалі куди серйозніше, ніж чоловіки, слідкуємо за тим, щоб нічого не марнувалось. Кожне шахрайство для нас нестерпне, ми хочемо, щоб усяк користувався лише тим, на що має право. Тепер я знову була в своїй стихії і нишком сумувала за своїм батьком. Моя протекторна була задоволена з мене, і лише одна невелика обставина порушувала мій спокій. Вернулась Лідія. Мати була настільки жорстока, що відштовхнула бідну дівчину після того, як її вже до краю зіпсувала. У моєї матері навчилась вона дивитися на пристрасті, як на покликання, не звикла ні в чому себе обмежувати. Коли вона з'явилась несподівано до нас, моя добродійниця прийняла її. Вона хотіла допомагати мені, але не вміла ні до чого рук прикласти.
Саме тоді до моєї пані почали з'являтися родичі і майбутні спадкоємці і часто розважалися полюванням. Також і Лотаріо приїжджав з ними. Я одразу помітила, як він виділявся з-поміж інших, проте і в найменшій мірі не мріяла про якісь стосунки з ним. Він був чемний до всіх, і незабаром Лідія, здається, привернула до себе його увагу. Я завжди була коло якогось діла і рідко бувала з гостями. В його присутності я говорила менше, ніж звичайно. Бо не буду заперечувати, жива розмова здавна була мені наче приправа до життя. Я з батьком ще залюбки розмовляла про все, що траплялось. Про що не переговориш, того й не продумаєш як слід. Нікого я так радо не слухала, як Лотаріо, коли він починав говорити про свої мандри, про свої походи. Світ лежав перед ним такий ясний, такий відкритий, як передо мною місцевість, де я господарювала. Я слухала не дивні пригоди авантюриста, не перебільшені напіввигадані історії обмеженого мандрівника, котрий на перше місце ставить себе, а не країну, про яку має розповісти; він не розповідав, він прямо вів нас па саме місце. Я рідко коли відчувала таку чисту насолоду.
Але й пе сказати, як була я задоволена, коли він одного вечора заговорив про жінок. Розмова почалась якось сама від себе: до нас завітали кілька дам-сусідок 1 завели звичайну розмову про жіночу освіту. Говорилося, які несправедливі до нашої статі чоловіки, що вони, мов, хочуть всю вищу культуру лише за собою втримати, не хочуть нас допускати до науки, хочуть мати нас за ляльку для розваги або за економку в домі. Лотаріо мало говорив з цього приводу, та коли гості трохи розійшлися, то й він висловив про це свою думку.
"Аж дивно,— покликнув він,— що обвинувачують чоловіка, коли той хоче поставити жінку на найвище місце, яке вона здібна посісти! А що ж може бути вище за порядкування в домі? Тоді як чоловік клопочеться про зовнішні справи, тоді як намагається створити й зберегти статок, тоді як навіть бере участь у державних справах, всюди залежить від обставин і, смію сказати, нічим не керує, гадаючи, що він керманич, завжди мусить бути політичним, тоді як хотілося б діяти згідно зі своїм розумом, мусить таїтися там, де хотілося б бути одвертим, лукавити, де хочеться бути чесним, тоді як він заради мети, якої ніколи не досягне, мусить щохвилини зрікатися найпре-краснішої мети — гармонії з самим собою,— в той час ро-зумпа жінка повновладно господарює в своєму домі і дає можливість усій родині працювати й розважатися. Чи не в тому найбільше щастя людини, щоб довести до скутку те, що ми вважаємо за справедливе й добре? Щоб справді бути господарем засобів до нашої мети? А де повинна, де може лежати наша найближча мета, як не в нашому домі? Хіба не тут мп сподіваємося задовольнити наші повсякденні потреби, де ми встаємо й лягаємо, де наша кухня й комора і всілякі запаси завжди стоять до наших і нашої родини послуг? Скільки вимагається впертої діяльності, щоб запровадити на стале в життя цей повсякденний порядок і мати бажані наслідки! Небагато чоловіків наділені кебетою правильно, як небесні світила, обертатися і світити вдень, як і вночі, справляти домашнє знаряддя, сіяти і збирати урожай, зберігати й витрачати і пройти круг свій з любов'ю, супокоєм і доцільністю! Якщо жінці пощастить отак запанувати у внутрішньому колі, то вона тим самим робить паном чоловіка, якого кохає. її уважність допомагає їй набути знань, а її діяльність зуміє їх використати. Так вона стає ні від кого не залежною і
створює й своєму чоловікові справжню, домашню, внутрішню незалежність. Він тоді бачить, що його посілість зміцнена, а те, що заробляє, споживається розумно, тому душа його може звернутися до високих справ і, якщо йому пощастить, він може досягти і в державі того, чого досягла дружина в домі".
Потім він змалював, яку дружину бажав би мати. Я вся зашарілась, бо він описав мене, як живу. Я нишком втішалася своїм тріумфом, тим більше, що він, як з усього було видно, не мав мене особисто на думці, бо, власне, і не знав. Я не пригадую приємнішого почуття у своєму житті, як те, коли мужчина, котрого так цінуєш, віддав перевагу не моїй персоні, а моїй вдачі. Яка це була для мене винагорода! Яке підбадьорення!