Літа науки Вільгельма Майстера

Сторінка 113 з 165

Йоганн Вольфганг Гете

Вільгельм і собі поспішив за ними, але в альтанці не застав нікого, лише побачив Аврелію, що стояла біля вікна, що було напроти дверей. Він підійшов до неї, хотів заговорити, та вона не обернулась до нього, і хоча він стояв туж біля неї, проте не міг побачити її обличчя. Він виглянув у вікно і побачив у незнайомому саду багато людей, серед яких зразу декого і впізнав. Пані Меліна сиділа під деревом і гралася рожею, яку тримала в руці. Біля неї стояв Лаерт і перелічував червінці, перекладаючи їх з одної руки в другу. Міньйона і Фелікс лежали на траві, вона горілиць, а він уткнувшись ницьма. Підійшла Філіна і заплескала над дітьми в долоні. Міньйона залишилась нерухома, а хлопчик схопився і кинувся тікати від Філіни. Коли Філіна бігла за ним, він спочатку сміявся, а потім злякано закричав, як за ним почвалав арфіст великими, повільними кроками. Хлопець біг прямо до ставка. Вільгельм поквапився за ним, але запізно: хлопець полетів у воду! Вільгельм зупинився наче вкопаний. Аж ось на тому боці ставка він побачив прекрасну амазонку; вона простягнула хлопчикові праву руку і пішла берегом. Хлопчик плив через ставок у напрямку її руки вслід за нею, нарешті вона подала йому руку і витягла з води. Тим часом Вільгельм прийшов до неї ближче, дитина загорілась, вогонь так і капав додолу. Вільгельм стривожився що більше, однак амазонка зняла з голови білий серпанок і накрила ним дитину. Вогонь умить погас. Коли вона здійняла покривало, звідтіль вискочили два хлопчики і почали гратися й пустувати, а Вільгельм під руку з амазонкою пішов через сад і вдалині зуздрів свого батька, який гуляв з Маріаною по алеї, що високими деревами, здавалось, оточувала весь сад. Він попрямував до них через сад зі своєю прекрасною супутницею, коли раптом їм заступив дорогу білявий Фрідріх, затримуючи їх голосним сміхом і різними витівками. Вони, не зважаючи на це, хотіли йти далі. Тоді він побіг від них до тої пари, що гуляла віддалік. Батько з Маріаною стали втікати від нього, а він почав їх здоганяти. Втікачі, як здавалось Вільгельмоні. летіли по алеї. Природне почуття і прихильність вимагали від нього, щоб він поспішився до них на поміч, але амазонка спинила його рукою. Як радо він послухався!

З цим плутаним почуттям він і прокинувся і озирнувся по кімнаті, що була залита сонячним світлом.

Розділ другий

Хлопець запросив Вільгельма снідати. В залі він застав абата, який сказав, що Лотаріо вже поїхав. Абат був не надто говіркий, скорше задумливий. Вія розпитував про смерть Аврелії і скрушно слухав Вільгельмову розповідь.

— Ах,— скрикнув він,— хто ясно собі уявляє, які незліченні операції мусить робити природа і мистецтво, поки вийде одна освічена людина, хто сам хоч трохи був причасний до освіти своїх співвітчизників, той може до розпачу дійти, бачивши, як часто людина злочинно руйнує своє життя і сама ставить себе в таке становище, що з власної вини або й без вини загибає. Коли я про це подумаю, то життя видається мені таким випадковим дарунком, що я ладен хвалити кожного, хто цінить його не надто високо.

Щойно він це вимовив, як двері з силою розчахнулись і в кімнату ввірвалась молода жінка, відштовхнувши старого слугу, що хотів її спинити. Вона кинулася до абата і, схопивши його за руку, ледве могла промовити кілька слів од плачу і ридань.

— Де він? Куди ви його поділи? Це жахлива зрада! Признайтеся! Я знаю, що діється! Я хочу до нього, я хочу знати, де він!

— Заспокойтесь, моя дитино,— сказав абат з удаваною байдужістю.— Ідіть до своєї кімнати, ви про все довідаєтесь, тільки мусите слухатись, коли хочете, щоб я вам розповідав.

Він подав їй руку, маючи намір вивести її.

— Я не піду до своєї кімнати,— скрикнула вона,— я ненавиджу стіни, в яких ви мене вже давно тримаєте! Я й без вас усе знаю, полковник викликав його, він поїхав на зустріч зі своїм супротивником і, можливо, зараз, в оцю хвилину... мені вже кілька разів здавалось, що я чую постріл. Скажіть, щоб запрягали, і поїдемо зі мною, бо інакше я кричатиму на весь дім, на все село.

І, заливаючись сльозами, вона підбігла до вікна; абат намагався її затримати і заспокоїти, але надаремне.

Почувся гуркіт екіпажа, і вона розчахнула вікна.

— Він мертвий,— скрикнула вона,— ось його несуть!

— Він сам виходить!— сказав абат.— Ви ж бачите, він живий!

— Його поранено,— палко скрикнула вона,— інакше він приїхав би верхи! Вони ведуть його! Він важко поранений!

Вона вискочила в двері і побігла вниз по сходах, абат кинувся за нею, а Вільгельм за ними обома. Він бачив, як красуня зустріла на сходах свого милодана.

Лотаріо, опираючись на супутника, в якому Вільгельм одразу впізнав свого давнього протектора Ярпо, щиро й привітно заговорив до невтішної жінки і, спираючись тепер і на неї, поволі пішов угору сходами. Він привітався з Вільгельмом і пішов до свого кабінету.

Йезабаром Ярно вийшов і підійшов до Вільгельма.

— Вам,— сказав він,— судилося, здається, скрізь натрапляти на артистів і театр. Ми ось і зараз відіграли драму, правда, не дуже веселу.

— Я радий,— сказав Вільгельм,— знову зустрінути вас тут у таку дивну хвилину; я був здивований, зляканий, а ваша присутність одразу мене заспокоїла і додала певності. Скажіть, будь ласка, чи є небезпека? Чи барона важко поранено?

— Гадаю, ні,— відповів Ярно.

Трохи згодом із кімнати вийшов молодий хірург.

— Ну, що ви скажете? — покликнув Ярно до нього.

— Справа дуже небезпечна,— мовив той, ховаючи інструмент у шкіряну торбину.

Вільгельм помітив бинду, що звисала з торбини, і ніби, здається, впізнав її. Яскраві, контрастні кольори, рідкісний малюнок, золото, срібло в чудернацьких фігурах вирізняли цю бинду від усіх на світі. Вільгельм був переконаний, що це торбина старого хірурга, який перев'язував його в лісі, і надія через такий довгий час знову віднайти слід своєї амазонки полум'ям зайнялась в його грудях.

— Де ви взяли цю торбину? — скрикнув він.— Кому належала вона до вас? Прошу вас, скажіть мені.

— Я купив її на аукціоні,— відповів той,— Мене не обходить, кому вона належала.

З цими словами він і пішов, а Ярно сказав:

— Хоч би одне правдиве слово вийшло коли з рота цього молодика.