Чаго я не могла собі відмовити, то це якпайскорще від-повити зв'язки з гернгутерською громадою і міцніше їх зав'язати. Я поспішилася відвідати одну з їхніх найближчих установ, але й там не знайшла нічогісінько з того, що собі уроїла. Я була досить чесна, щоб не висловити про це своєї думки, але мене знову стали переконувати, що ця установа зовсім ніщо проти правильно влаштованих громад. Я могла б і примиритися, але проте була переконана, що справжній дух повинен так само добре проявлятися в малій установі, як і в великій.
Один з їхніх біскупів, що був присутній при цьому, безпосередній графів учень, запопадливо заходився коло мене. Він досконало розмовляв по-англійському, а що трохи і я знала цю мову, то він вбачив у цьому знак того, що ми зійдемося. Але я цього аж ніяк не думала. Його поводження анітрохи мені не подобалось. Він виробляв ножі, був з походження морав'янин і в способі думання не міг позбутися ремісничості. Краще я порозумілася з паном фон Л , майором французької служби, але до такої покори, як віп виявляв до свого керівника, я ніколи б не дійшла, і коли майорша та інші поважні жінки цьому біскупові цілували руку, то мені наче хто ляпаса давав. Тим часом домовились про поїздку в Голландію, яка, проте, на моє щастя, пе відбулася.
Моя сестра породила доньку, і тепер дійшла черга і на нас, жінок, радіти і подумати, як би то її згодом виховати по-нашому. Та коли через рік народилася знову дівчинка, то мій швагер, навпаки, був вельми невдоволений. При своїх великих маєтках він бажав би навколо себе бачити хлопчаків, які згодом стали б йому до помочі.
При моєму кволому здоров'ї жила я тихо, спокійно, і це урівноважувало мене. Смерті я не боялась, ба навіть бажала її, але потаємно відчувала, що бог дає мені час дослідити мою душу і все більше до нього наблизитись. Часто безсонними ночами я відчувала таке, що й сама не могла б ясно цього описати.
Мріялось мені, буцім душа моя думає сама, без участі тіла. Вона дивилася на тіло, як на сторонню річ, як дивляться на одіж. З надзвичайною ясністю уявила вона минулі часи, події і відчула наперед, що буде в майбутньому. Всі ті часи минули, прийдешнє також промайне, тіло порветься, як одіж, але Я, отеє добре знайоме Я, Я існую. .
І2 9-426
Один шляхетний друг, що все більше заходив у дружбу зі мною, радив мені не піддаватися цим великим, високим, втішним почуттям. Це був лікар, з яким я познайомилася в свого дядька і який досконало знав стан і мого здоров'я, і мого духу. Він довів мені, як такі почуття сильно пустошать нас і підкопують грунт нашого існування, коли ми їх плекаємо в своєму нутрі, незалежно від зовнішніх обставин. "Бути діяльним, — сказав він, — ось головне призначення людини, а в перервах, коли вона змушена відпочивати, людина хай набуває чітких знань зовнішніх речей, щоб згодом полегшить її діяльність".
Через те, що друг знав мою звичку — дивитись на власне тіло, як на якусь сторонню річ,— знав, що мені досить відома будова мого тіла, мої хвороби, медичні засоби, бо й справді, через тривалі власні і чужі хвороби я стала наполовину лікарем, то він скерував мою увагу від знання людського тіла і різних ліків на решту суміжних речей світу і водив мене скрізь, наче по раю, і, смію дозволити собі моє порівняння далі, лише наскінчу дав мені здалеку відчути творця, що мандрував по саду в вечірній прохолоді.
З якою радістю я бачила в природі бога, котрого так упевнено носила в серці своїм! Які цікаві були мені творіння рук його і яка я вдячна була йому, що він подихом уст своїх оживив мене!
Ми знову вкупі з сестрою сподівалися від неї хлопчика, якого мій швагер так прагнув, але, на жаль, до його народження не дожив. Він умер, нещасливо впавши з коня, а сестра моя пішла услід за ним, привівши на світ хорошого сина. З великого жалю я ледве могла дивитися на четверо осиротілих діток. Стільки здорових людей переставилось поперед мене, хворої, невже ж доведеться мені побачити ще втрату когось із цих багатонадійних квітів? Я добре збагнула світ і розуміла, серед яких небезпек зростає дитина, особливо вищого стану, і мені здавалося, що від часів моєї юності ці небезпеки в теперішньому світі ще збільшились.
Я почувала, що з моїм кволим здоров'ям не в стані зробити для дітей нічого або дуже мало, і тим відрадніше було для мене дядькове рішення, яке природно випливало з його переконань, — всю свою увагу присвятити вихованню цих любих створінь. І безумовно, вони цього заслуговували, були доброї постави і, хоч і велико різнилися між собою, всі подавали наДію бути статечними і розумними людьми.
З того часу, як мій добрий лікар навчив мене бути уважною, я радо вишукувала в дітях родинні подібності. Мій батько дбайливо зберігав портрети своїх предків, замовляв непоганим майстрам малювати портрети свої і своїх дітей, не забував також моєї матері і її кревних. Ми добре знали характерні риси всієї нашої родини і, часто порівнюючи їх між собою, стали тепер і в дітей шукати зовнішньої і внутрішньої схожості. Старший син моєї сестри був ніби схожий на діда по батькові, юнацький портрет якого, дуже добре намальований, висів у дядьковій колекції. Він, як і дід, що був колись бравим офіцером, нічого так не любив, як зброю, якою тільки й бавився, коли бував у мене. Мій батько залишив після себе прекрасну колекцію зброї, і малюк одгалу мені не давав, поки я не подарувала йому пару пістолів і мисливську рушницю і поки не втямив, як зводити курок. А втім, у своїх вчинках і в усій своїй натурі він зовсім не був грубий, а скорше лагідний і кмітливий.
Вся моя прихильність перейшла тепер на старшу доньку, можливо, тому, що вона була схожа на мене і з усіх чотирьох найбільше до мене прихилилась. Але можу прямо сказати, що більше я придивлялась до неї, коли вона підростала, то більше їй дивувалась, ба навіть поважала. Не легко було знайти шляхетнішу постать, спокійнішу натуру і завжди однакову, нічим не обмежену діяльність. Жодної хвилини в житті вона не марнувала, і кожна робота в її руках набирала гідності. Вона ні на що не зважала, коли робила те, що було на часі і до діла, і так само терпеливо зносила хвилини, коли нічого було робити. Такої запопадливої діяльності я ніколи в своєму житті більше не бачила. Незвичайним було з юних років і її відношення до тих, хто страждав і потребував допомоги. Мушу визнати, що я ніколи не вміла створити собі з доброчинності заняття. Я не була скупа до бідних, як на мої статки, то я давала часом і забагато, але це робилось так, між іншим, аби спекатись, свої ж турботи я спрямовувала тільки на родичів. Зовсім іншою була моя небога. Я ніколи не бачила, щоб вона давала бідним гроші, а на ті, що отримувала від мене на бідних, купувала найпотрібніше для них. Ніколи не здавалась вона милішою мені, як тоді, коли плюндрувала мої шафи з одягом та білизною, завжди знаходячи там щось таке, чого я пе посила, що було мені непотрібне, і ці старі речі перешивала і зодягала яку-пебудь обірвану дитину, почуваючи в цьому найбільшу втіху.