Нікому з тих, хто мене знає, невтямки, навіщо я так пильно бережу якийсь там папірець, що не має жодної ціни і тільки будить марний спомин про один день із мого життя, надаючи мені слави сентиментальної людини. А хіба личить бути сентиментальним юрисконсультові текстильної фірми? Я боронюся під звинувачень у сентиментальності, кладучи наголос на тому, що це не просто собі папірець, а що він має силу документа. Справді, цей маленький прямокутним клаптик простого паперу формою, коли не розміром, скидається на поштову марку,— він тільки вужчий, довший і не має грошової вартості, як поштова марка, хоча теж стосується пошти. Понад краєм він обведений темно-червоною рамкою і червоною ж таки рискою переділений на два нерівні прямокутники; на меншому поставлено велике чорне "Р", а на більшому чорним-таки надруковано слово "Дюссельдорф" і число 634. Ото й усе, до того ж папірець давно пожовк, сливе геть вилиняв од часу, і от, змалювавши його так докладно, я нарешті зважусь його викинути — це звичайне повідомлення про вручення кореспонденції, з тих, які тисячами щодня наліплює на свої папери кожне поштове відділення.
Але цей паперовий клаптик — живий спомин про один день мого життя, справді незабутній день, хоч його стільки разів силувалися викреслити мені з пам'яті. Тільки вона в мене надто добра.
Спершу, коли я згадую той день, мені вчуваються пахощі ванільного пирога, що добуваються попід дверима до моєї спальні, повнячи її невидимою солодкою хмаркою і без слів кажучи мені про добре серце моєї матері: я попрохав її на перший день вакацій спекти мені ванільного пирога і ось, ледве прокинувшись, почув його дух.
Було пів на одинадцяту. Я закурив сигарету, підсунув вище подушку і почав мріяти, що робитиму пополудні. Мені кортіло викупатись, і я розважив, що після сніданку подамся на пляж, трохи поплаваю, щось почитаю, покурю,— поки прийде моя маленька приятелька, з якою я мав стрітися о п'ятій.
Внизу на кухні мати сікла м'ясо, а як часом стукіт на хвильку стихав, я чув, що вона тихенько поспівувала. То було щось церковне. Я почувався цілком щасливим. Напередодні я склав екзамен на підмайстра, мені трапилося добре місце на текстильній фабриці з перспективою дальшого підвищення, а тепер у мене були вакації — чотирнадцять днів вакацій, і то влітку! Надворі було гаряче, але я тоді ще любив спеку. Крізь щілини у віконницях я бачив те, що нас учили звати "пишнотою". Я бачив зелень дерев кругом нашого будинку, чув дзвінки трамваїв. Я радів на думку про сніданок. Ось до моїх дверей напрямилася мати — послухати, чи я ще не встав: вона перейшла передпокій і спинилася під моєю кімнатою; на мить у господі стало зовсім тихо, і я вже хотів був покликати: "Мамо!", коли нараз залунав дзвоник. Мати подалась до виходу, і хутко по тому я почув напрочуд дзвінкий гомін унизу. Чотири, п'ять, шість злетів того гомону, а потім із нього вирізнились голоси: мати розмовляла з пані Курд, нашою найближчою сусідкою. Далі почувся чоловічий голос, і я зразу впізнав, що то обізвався листоноша, дарма що дуже рідко чув його мову. Листоноша вступив у передпокій, і мати спитала:
— Що там?
— Розпишіться отут-о, будь ласка,— сказав він.
По тому на хвилю стало дуже тихо. Врешті листоноша мовив:
— Красно дякую.
Мати причинила за ним двері, і я почув, що вона знов пішла до кухні.
Невдовзі після того я встав з ліжка й подався до ванної. Швиденько поголившись, я довго й пильно мився, а коли закрутив кран, почув, що мати заходилася молоти каву. Все було немовби в неділю, тільки що того дня я не ходив до церкви.
Ніхто не пойме віри, однак мені разом зробилося важко на серці. Не знаю чому, але важко. Млинок затих,— видно, мати змолола каву. Я витерся, натяг штани й сорочку, взяв шкарпетки й черевики, зачесався й пішов до кімнати. На столі стояли квіти — пречудові рожеві гвоздики, усе було чисте, аж блищало, а на моїй тарілці лежала червона коробка сигарет.
Аж ось надійшла з кухні мати з кавою, і я одразу постеріг, що вона плакала. В одній руці в неї був кав— ничок, у другій — жмутик пошти, а очі їй були червоні. Я рушив їй назустріч, взяв у неї кавничок і, поцілувавши її в щоку, мовив:
— Доброго ранку!
Мати глянула на мене й собі проказала:
— Доброго ранку, як спалося?
Вона силувалася осміхнутись, але так і не змогла.
Ми сіли, мати налляла в чашки кави, а я розпакував червону коробочку, що лежала на моїй тарілці, й закурив сигарету. Мені раптом відхотілося їсти. Я бовтав ложечкою в чашці, розколочуючи молоко та цукор, і все поривався глянути на матір, та чогось щоразу миттю спускав очі.
— Що, прийшла пошта? — спитав я, але питання було ні до чого, бо материна маленька червона рука лежала на стосику пошти, на газеті, покладеній зверху.
— Еге,— сказала вона й посунула стосик до мене. Я розгорнув газету, а мати тим часом узялась намазувати мені бутерброда. На першій-таки сторінці я побачив заголовок: "Нові ворожі підступи в Данцігському коридорі!" Такими заголовками вже, мабуть, з тиждень рясніли перші сторінки всіх газет. Далі пішли звістки про "постріли на польському кордоні", про "біженців, що покинули межі польського клаптя й переселились до райху".
Я одклав газету і взявся до реклами виноробної фірми, що їй ми подеколи давали замовлення, як ще жив батько. Там конче радилося громадянам якісь дуже цілющі марки ріслінгу. Я одклав і рекламу.
Мати вже злагодила мені бутерброд, поклала його на мою тарілку й мовила:
— Їж-бо що-небудь!
І раптом зайшлася плачем. Я був не годен на неї дивитися. Я взагалі не міг дивитися, як людина страждає,— і аж тепер мені сяйнула думка, що материне горе якось пов'язане з поштою. Доконче з поштою. Я погасив сигарету, одкусив шматочок бутерброда, взяв із столика листа й побачив, що під ним лежить ще й листівка. Та я якось не завважив наліпки — малесенького клаптика паперу, який я зберіг донині і який додає мені слави сентиментальної людини,— і взявся до листа. Лист був од дядька Еді. Він писав, що нарешті, по стількох роках тяжкої вчительської праці, дістав підвищення, але довелося заїхати в глушину, тож навряд чи вийде якесь поліпшення, бо йому попалися найзлиденніші сільські класи. Та й діти його послабли на коклюш, і від усього його нудить, самі знаємо чого. Ми знали, нас самих нудило. Багато кого нудило.