Аж постукало одного вечора у вікно. Уляна як відчувала — на свічку дмухнула. "Се, — каже, — Нестор-солдат, я його боюся". І справді, мовило під вікном голосом Нестора: "Одчиніть по-доброму, як не хочете, щоб по-плохому було". Молодь притаїлась. Аж по хвилі свиснуло за вікном, і вітер такий зчинився, що хата баби Солохи ходором заходила і в комині наче людина застогнала. Дівчата, що на черені грілися, прись із печі, збилися на полу, як вівці. Парубки самі полякались. І відсунули засув, засвітили свічку. Коли заходить Нестор. Парубки до нього, як до старости, було: "Може, пане вчителю, пригоститеся, чим Бог послав?" А він, як грамотний з війська, настановлений був громадою за помічника до вчителя. "Нєт, — одказує, — тіло моє не голодне, а душа до гурту проситься, хоч давно я вже не хлапак. Викурю люльку коло вас та й піду". Сів біля печі, люльку розкурив, дим у комин пускає, а очей з Уляни не зводить. Улянині руки на шитві затремтіли, голкою не в полотно, а в пальця штрикнула. Кров скрапнула на шитво і червоною квіткою стала. Тільки Уляна й бачила, більш ніхто.
Як зайшов Нестор, ні сміху, ні балачок у хаті не стало. Перекидалися словами, як груддям, ніби сила капосна напосіла на душі. Раптом змокріла долівка, хлюпоснуло в порозі, і хата стала наповнюватися водою. Все вище й вище піднімалася вода. Хлопці, хто на лавах сидів, ноги піднімали, а воно уже і лав та полу сягає. Дівчата у вереск, свитки похапали, взувачки взули та хлюп-хлюп до порога. Парубки слідом, усі до одного, і Мартин за ними. На Уляну і не глянув, наче й не було Уляни в хаті. Потім виправдовувався: таку ману на нього Нестор напустив, що про Уляну забув. Л Уляна відказувала йому із слізьми в голосі: "Якби любив — не забув би, для любові жодна мана не страшна". Вискочили парубки й дівчата на мороз, мац одежу — а вона суха, хоч щойно по воді брели. Але до хати не повертались, налякані, розбрелися по домівках. Лише Нестор та Уляна у хаті Солохи лишилися. Уляни мана не торкнулася, сміялася з них другого дня, коли дівчата розказували. Сиділа, як і досі, біля свічки, але не на шитво дивилася, а на Нестора. А Нестор люлькою пахкав у комин і на Уляну дивився. І казав Нестор-солдат: "Давно я хатєв тобі, Уляно, правду про себе розказать, та все не випадало. Бо те, що досі від мене та інших чула, — байки і баляндраси, а правда — ось вона, слухай. Як у отця Серапіона на сповіді гомоню, та що той отець Серапіон — ти весь світ мені білий заступила і будеш моєю, так на роду тобі написано. Не хитай, дєвко, головою, бо я так хочу і так яно буде. Тож слухай, що гомоню. Батько мій возив пана Журавського, це ще давно було, за панщини, і я возив, як батько померли. І все було, як твій батько із слів свого батька розказував. Одне, про що шкодую: що там, у полі, не збавив віку пану Журавському, пожалів живу душу, як йон на коліна упав і просився. Правда, його і без мене на той світ відправили. Дєвок дуже любив. Катерину з Крутьків на забаву собі купив, личко як мальоване. Погодєй я її у Сибіру стрів, хвору, кримінальниками замучену. Подушкою старого бахура задушила, на каторгу за нього пішла. А я гріха на душу узять побоявся, тепер би не побоявсь, ні…
Чого ти, дєвко, так у душу мою дивишся, наче я якийсь вурдулака?! — аж скрикнув Нестор. А Уляні наче вуста хто склеїв, не розтулила б, якби й хотіла що сказать, і очі як у сновиди. — А йон, басурман, жалів мене, коли катував руками своїх челядників?! Підійде до мене, зв'язаного, і ціпочком по ранах моїх пише: "Я — пан, а ти — кріпак мій, бидло, дешевше од пса, запам'ятай…" А що я мовчу, зціпивши зуби, так він до катюг із двірні своєї: "Посипте, сіллю, де я написав, щоб краще пам'яталося…" Мені й небо в очах падало, і земля переверталася, як сіллю солили та батогами калабушили. Далєй закували в кайдани, прив'язали до воза і повели у Мрин, розпорядився Журавський на царську службу оддать. Дєвка у мене була, Мотрєю звали… Не дали й попрощатися! Здали мене у військову канцелярію, як худобину. Бог там, на небі, гомонів мені: "Я сина рідного віддав людям, я сина віддав людям, а ви його на хресті розіп'яли". Так сина його один раз розпинали, а мене, Нестора, і тіло моє, і душу, двадцять п'ять годочків! Тікать я надумав було, а куди втечеш, світ широкий, та не для нас, невольників. Зняли з мене м'ясо до кісток, крізь стрій із шпіцрутенами прогнали, уже з жистю прощався. Аж оклигав, живучим батько з маткою родили. Погнали мене з командою в Сибір, каторжних стерегти. Я тамочки такого надивився! Розказувать табє, дєвко, — од самих розказань сивою станеш. Нема звіра страшнішого, як чалавєк. Звір — той убиває, бо їсти хоче. А чалавєк, коли й ситий, страшний. І не просто йон убиває іншого, а мукою мучить.
Довго я стеріг таких же нещасних, як сам, а далєй на войну зайшлося. Погнали і мене з командою. А на войні так: хочеш сам жить — убий того, з ким воюєш. Покуль йон тебе не убив. А жить я хотів. Мотрю хотів хоч у щасті з іншим, а побачить. І Пакуль мені перед боями снився. Але є крапля остання, яка переповнює душу. Штурмували ми кріпость не-приятельську. Підняли нас із-за ложементів і колоною повели на штурм. Через рів кріпосний ми перебралися, а по той бік рову стіна сторчова, глинобитна. Охотники з довгими лєсніцами відстали. Стали ми штики у стіну вбивать і по штиках тих угору дертися. А з-за зубців цитаделі фальконети та ружжя залпами б'ють, і наповнився рів тілами солдат наших, і кров рікою текла. І каміння та колоди зверху летіли, і вогняна смола лилася. І кріпость уся була в диму пороховім.
І закричав я дурним голосом, на стіні сторчовій розіп'ятий: "Що ти, Боже, сотворив?! І нащо?!" І Бог мене вчув. Вчув і запитує з неба: "Що ти, солдате, хочеш од мене, що волаєш таким голосом?" — "Хочу балакать з тобою, як із людякою!" — одказую я. "То іди до мене". І розвіявся пороховий дим наді мною, небо відчинилось, і опустилася з неба дерев'яна лєсніца, на штурмову схожа. Забрався я по тій лєсніці на небо, а на небі, як у нас на Сиволозьких лугах за Невклею, рівно і м'яко, ідеш — і йти хочеться. Тольки сонця не видать, бо сонце десь унизу вогняним колесом котиться, а на самім небі і день не день, і ніч не ніч. І стоїть там хатка під стріхою, розмальована зокола, як у нас баби печі розмальовують. На чільній стіні хатки великий годинник із гирями зеленими. Під годинником лавка дубова із спинкою різьбленою, на лавці сидить Бог у білій сорочці і брилі солом'янім. Сидить Бог у білій сорочці та брилі солом'янім, а на долоні його птах сиворакша, і розмальовує йон птахові крила. Підійшов я стройовим солдатським кроком, як мене двадцять п’ять годочків навчали у війську, відкозиряв і виструнчився, наче перед генералом. Злетіла з долоні Божої сиворакша, розмальована, як цяцянка, а прилетіла іволга, і йон іволзі крила малювати став. Як розмалював крила іволзі і полетіла вона на землю, звів Бог на мене очі і мовить: "Говори, Несторе". — "Як говорити, Боже твоє високопревосходительство, калі душа моя криком кричить, земним горем вигорена, кров'ю людською просочена, а ти, Господи, сидьма сидиш на лаві під стріхою, крила птахам розмальовуєш, а людям, яких ти сотворив, ладу не даєш! — почав я. — Нема на землі ні ладу, ні поладу, нема закону твого, нема правди твоєї і справедливості, а хто дужчий — той і правує у короні зі зла. Нащо ж ти сотворив нас такими, а калі вже сотворив, то нащо залишив нас на самих себе? Бо попи твої брехні тобі брешуть, пахучими ладанами голову тобі обкурюють, затуманюють, а до нас ім'ям твоїм лживо промовляють, кров, піт і муки наші в ім'я твоє благословляючи… Опусти очі, Господи, і подивися на мій Край, де річка Невкля, де луги Сиволозькі і болото Замглай. Люди там — уже не люди, душі їхні продають і купують на штуки, наче худобу. Пани й паненята вірьовками нас пов'язали, зв'язаних б’ють і плакать не дають. Страждав мій люд у Краї тяжко од нагайок татарських та лядських, не водою, а кров'ю Невкля повнилася, і кровиця наша далекі береги кривавила. Тепер одної з нами віри супостати нас на псів міняють, дружин і дочок забирають у підложниці, а чоловіків безневинно саджають у тюрми або забривають у солдати, на муку й смерть. А спробуй який нещасний сказати хоч слово на свій захист, нагадають про закон твій і правосуддя твоє — пропав навіки, посиротив жонку свою і дітей. І так не лише в Краї, над Невклею та болотом Замглай, а по всій землі, де бував я…"