Дванадцять днів і ночей бродив Гаврило в пісках, поки очам його море відкрилося від сходу до заходу сонця. І поповз він назустріч хвилям, бо вже сили не мав іти. І була вона синя, допоки й око сягало, але не було на воді острова. І не йшли блаженні в білій одежі по морю, як по суші, лише хвилі з білими баранцями піни котилися безупинно на берег. Але припав він головою до піску, мокрого од хвиль солоних, і вчув, як десь далеко в морі теленькають дзвони. І зрозумів він, що Горіхова земля близько і лише солоний туман, що стелеться над морем, ховає її від очей його. І тоді побачив він матір свою, діток і дружину Параску, що йшли по морю, як по суші, і зникали в тумані солонім, за яким земля Горіхова. І побрів Гаврило слідом за ними, на передзвін далеких дзвонів простуючи, але хвилі морські обійняли його тіло знесилене і на берег викинули. І розмовляв він з Богом, як із самим собою, але мовчав Бог, самі хвилі об пісок шелестіли.
Ішов берегом моря караван з географічною експедицією. І побачили мандрівники на пустельному березі людину, розпластану в піску, і думали, що вона мертва, і хотіли поховати за християнським звичаєм, але людина ще дихала. І взяли її з собою. І була людина голодна й спрагла, і вмирала, бо у тілі сили не зосталося. А як напоїли й нагодували її, ожила. І запитав її начальник експедиції першого дня по одужанню:
— Ти хто?
— Цар, — гордо відповіла людина.
— А де царство твоє?
— Бог дав, Бог і взяв, — і більш нічого не сказала людина.
І запитав її начальник експедиції другого дня:
— Ти хто?
— Ходок у землю Горіхову.
— А де вона, земля Горіхова?
Озирнулася людина навколо тоскно, а були навкруг самі піски мертві, і море солоне, та небеса над ними палючі, та й годі. І заплакала людина, і не сказала більше ані слова.
І запитав її начальник експедиції третього дня:
— Ти хто?
— Гаврило Латка з Пакуля.
— А де ж твій Пакуль?
І розповів Гаврило про шлях свій хресний у землю Горіхову — від Пакуля на березі Невклі до моря солоного. І був він схожий на людину, яка після довгого моторошного сну прокидалася. І повірили йому, і залишили в експедиції, що вже вертала в Європу. І ходив він за кіньми, як за дітьми малими, бо змалку любив коней. І прибув він з географічною експедицією в столицю Петербург і ще там розказував ученим людям, як Горіхову землю шукав. 1 дивувалися учені люди з віри й упертості його, і ніхто не насміхався, а печальні очі були у всіх, хто слухав. І дали вчені люди Гаврилові грошей за службу в експедиції, і розказали, як із столиці Петербурга у Пакуль його добратися. І приїхав він чавункою до Києва, а з Києва чавункою у Мрин, бо вже була чавунка до Мрина, а тільки залізничного мосту через Невклю не було, моста збудували незадовго до миколаївської війни, і поїзди на лівому березі зупинялися. І переночував Гаврило на станції, а вранці попішкував у Пакуль. І надвечір відкрився йому Пакуль з Крукової гори, як у пустелі град святий відкривався. Відкрився і вже не зникав, глибоко в землю корінням урісши. Але нічого Гаврилового тут не було, сама душа його була тут. І не знав Латка, до кого душу свою прихилити, бо всі рідні давно в землі, од Невклі до моря солоного, лежали. І прийшов Гаврило до двору Уляни Семирозумихи, як спраглий до озера в солоному степу, ще не відаючи, жива у ньому вода чи мертва. Уляна на ґанку лущила квасолю і співала:
Ой що бєжить без повода,
Ой що горить без полум'я?
Ой що в’ється крузь деревця?
Ой що росте без корінця?
Ой що плаче без голосу?
Ой що чеше русу косу?
І заплакав Гаврило Латка, до пісні Уляни Семирозумихи прислухаючись, як не плакав він і біля моря, коли визирав Горіхову землю крізь туман солоний. А Уляна лущила квасолю на ґанку і співала:
Вода бєжить без повода,
Любов горить без полум'я,
Що хміль в’ється крузь деревця,
Камінь росте без корінця,
Трава плаче без голосу,
Гребінь чеше русу косу.
І прочинив Латка тремтячою рукою хвіртку і зайшов до двору. І звела на нього очі Уляна, і довго дивилася, не впізнаючи, аж по тому мовила несміливо:
— Невже се-бо ти, Гавриле?
— Се я.
— Як-бо ти змінився, наче інша людяка.
— Правда твоя, бо того, що був, уже нема.
— А де ж радіна твоя, Гавриле?
— Усі в землі Горіховій лежать.
І заплакала Уляна Несторка, бо знала Параску його і діток його знала. І стояв Латка посеред двору, наче хрест кам'яний край дороги, не знати ким і коли поставлений про душу, що була колись живою. І пожаліла його Уляна жалістю жіночою:
— І на попелищі трава проростає. Ось хата, де тобі раді. І переступив Гаврило поріг хати Уляниної. І став дім
Уляни його домом. На хуторі Несторовім, під Кривою гогою. І стали Улянині діти його дітьми.
І пішли вони з Гаврилом на Вишневу гору, а вже гору мертві потроху заселяли. І насипали вони могилку біля могили Несторової, на горі Вишневій. І казала Уляна Латці: "Ось туточки плакатимеш по дєтках своїх, жонці покійній і матці родній". І приходив сюди Латка, поки й живий був, і Уляна Несторка з ним. А як не стало Латки, поховала Уляна тіло його на тім місці, де в пам'ять рідних його могилку вони раніш насипали. І приходила вона на Вишневу гору, допоки й ноги носили, і обидві могили доглядала. І казала вона людям на старості літ: "Се щастя мені в жисті, що знала я таких людяк, хоч любила я Нестора, а Латку жаліла тольки. Бо душі в обох були живі і за людяк болящі". А про Опанаса Журавського і не згадувала ніколи. А коли запитували, відповідала так: "І камінь росте, як у пісні піється, але без кореня йон росте". І стояв хрест високий дубовий на Вишневій горі, над могилою Нестора Семирозума, що його усім селом ставили, як бунтувало село, аж до часів новітніх. І був хрест як учора поставлений, ні вітри, ні дощі, ні морози не старили дерева. І читали всі, хто на Вишневу гору сходив, слова, які Гаврило Латка розпорядився на хресті вирізьбити: "Тут покоїться тіло Нестора Семирозума, що заповідав нам землю Горіхову щасливу, а душею йон з людяками повік". А в роках тридцятих, уже не було на світі онука Уляниного Нестора, уже його "чорний ворон" ковтнув, викликав Уляну до сільської Ради Михаль Громницький, він тоді в Пакулі порядкував. Викликав Уляну Несторку Михайло Громницький і запитав її строго: "ІІІто єто за земля Горіхова щаслива, якої на карті нема, а написана на хресті Нестора, з яким ти за старого режиму жила?" І одказувала йому Уляна Несторка: "Се щаслива земля, яка Нестору Семирозуму привиджувалася, бо хотів йон добра для людяк, а Гаврило Латка шукав її і не знайшов, радіну свою на шляхах далеких згубивши". І мовив до неї Михаль Громницький, а він не тутешній був, присланий здалеку був: "Штоб, єто, до завтра хреста не було, бо йон контрреволюційне пахне. Щасливу землю ми давно штиками і картеччю собі здобули, а твоя Горіхова земля нам не треба".