Ще заходив Опанас у кошари, ще об'їжджав поля й луги економії, ще косив з мужиками і жнивував, але робив усе те більше за звичкою. Бо не дуже він і був уже потрібний — усьому лад давав у господарстві управитель Штома, що його привезла з Києва баронеса. Гаврила Латку розрахували з економа і відпустили на всі чотири боки. Новий управитель довго вивчав конторські книги, оглядав економію і землі навколо Пакуля, а потому запропонував Опанасові план раціонального господарювання в помісті. І не знайшов що заперечити Опанас, бо голова Штоми працювала чітко, як машина, а цифри начитував, наче вірші, з любов'ю. Молода господиня помістя підпирала кожне слово управителя промовистим мовчанням. Школу ще сяк-так добудували, хоч і кривився Штома на зайві витрати. І зрозумів Опанас, що школа — це його лебедина пісня. Заїкнувся було про лікарський пункт у селі, але Наталія вичитала йому: "Нам з вами, Опанасе Михайловичу, треба тепер думати не про болячки сільських бабів, а щоб дітей наших майбутніх не пустити у світ голими й босими". Не став перечити він дружині, що вже в тяжі ходила: не можна нервувати вагітну. Скоро приїхав аж із столиці інженер. І підтвердив він, що місцева глина вельми придатна для виробництва цегли, і намалював план цегельні на березі Невклі, під горою Жомирівкою.
Київ і Мрин розбудовувалися, а там і до Варшави недалеко, ринок для збуту цегли обіцявся бути добрий. Штома нахвалявся майбутніми зисками, Наталія слухала захоплено, та й Опанаса ті нахваляння не залишали байдужим: глина, пісок та вода — і такі гроші. "І для селян буде непоганий заробіток, удома, вважай, а не десь у чужих, далеких степах", — виправдовував свою небайдужість. Але Штома різко заперечив: "Литвини із сусідньої Білої Русі — ось дешева робоча сила, і безвідмовна". І заводив уже розмови про винокурню, щоб будувати в селі. І виписував жниварки з Німеччини та парову молотарку. І погоджувався Опанас з усім, бо робилося все на капітали, які Наталія принесла як придане. А як привели в економію корів породистих, наказав управитель обгородити вигін, хоч досі пакульці своїх корів на вигоні пасли.
І прийшли селяни до пана із скаргою, але не вийшов до них Опанас, а вийшов Штома. І сказав управитель громаді сільській: "Тепер ви вільні, кріпосне право давно ліквідоване, тож самі про себе мусите дбати, не сподіваючись на панські милості. Панське є панське, і зазіхати на нього я не дозволю. І борги в економію треба віддавати, бо завинило з вас багато, і все у книгах записано. А я, управитель, лише слуга панський і мушу дбати про вигоди панів Журавських, за це мені гроші платять. А часи настають нові — часи раціонального господарства з оборотним капіталом, машинами, промисловістю і всілякими іншими новаціями. Хто цього не зрозуміє, той із торбами по світу піде, хоч би і паном учора ще був. І в економії мені відтепер потрібні не селюки-поденники, а дисципліновані, слухняні робітники. І нарік уже не здаватиметься панська земля в оренду, як було досі, бо вводжу я раціональні сівозміни". З тим і розійшлися люди. І казав Штома до Опанаса: "Час вимагає не мрійників, а ділових людей". І схвалювала його слова та вчинки Наталія, а Опанас мовчав.
Восени відкривали нову школу, і це була радість для Опанаса та Дарини, яка мала намір вчителювати в ній. Освячував школу отець Олександр, син отця Серапіона, який зістарився і передав паству свою у спадок. З учбового округу приїхав на відкриття школи сам попечитель. Все обійшлося б, але учні заспівали українських пісень. Попечитель обурився так, що не залишивсь навіть на урочистий обід з нагоди відкриття школи. Наталія була прикро вражена і дорікнула Дарині, яка займалася з дітьми, що та заграє з темним хлопством. "Се хлопство тримало і тримає нас на світі, а якщо воно темне, то тільки ми, просвіщенні, у тім винні", — різко відповіла Дарина. Наталія образилася і пішла у свої кімнати. А Опанас розривався між дружиною і сестрою. "Я тебе розумію, як, можливо, ніхто інший, — обережно казав Дарині,— але ж ми повинні бути свідомі того, де ми живемо і хто ми. Малоросійська пропаганда нині суворо переслідується, кожне українське слово сприймається владою як заклик до бунту, і владу, врешті-решт, можна зрозуміти — йдеться про цілісність єдиної і неділимої… Крім того, ми з тобою перебуваємо під недремним жандармським оком, інцидент може мати наслідки, у першу чергу для тебе і для мене…" — "Тебе, брате, перелякали на все життя", — зітхнула Дарина, і не мав Опанас що їй заперечити, бо в глибині душі знав: це правда.
Як підморозило, вигнали пакульці коней своїх на панські озимі, досі так робилося. Побачив управитель і послав об’їждчиків, щоб загнали сільський табун у двір економії. Прийшли люди по коней своїх, а Штома розпорядився: з кожного штраф брати. І плач стояв по селу, і просили-молили мужики управителя, щоб змилостивився, але невблаганний був Штома. І покликав Опанас управителя до себе в кабінет, і радив йому пожаліти селян, бо звідки у них гроші на штраф візьмуться, хоч би подушне було чим заплатити. І відповів йому Штома так: "Не думайте, Опанасе Михайловичу, що перед вами чиновник безжалісний, глухий до стогону народного. Замолоду, ще в гімназії, і я дещо почитував, і з Писарєва, і з Герцена, і прокламаційки вже тоді по руках ходили… І сам я з походження стану невисокого, мужика не лише з книжок знаю. І, може, через те я емоціям не піддаюся. Мужика нашого задля його ж блага треба привчити до порядку, іншого шляху до економічного прогресу суспільства нема. Якщо ж я хоч раз відступлюся, мужики сядуть мені на шию. Або розрахуйте мене, або, будьте ласкаві, не втручайтеся в мої господарчі розпорядження". Наталія зайшла до кабінету і сіла в крісло, біля якого стояв управитель. І відчував Опанас, що стіна незборима перед ним. А увечері Дарина сказала, що завтра від'їздить у Рогощу, там вчителюватиме, бо не хоче жити під одним дахом з людьми, які збиткуються із селян, хоч замолоду страждали за прогресивні ідеї. І не мав як виправдатися Опанас.
І від'їхала вранці Дарина з дочкою, навіть не попрощавшись.
Була пізня осінь, сіялася пороша. Опанас цілі дні метлявся по полях, полюючи зайців, бо схолодало для нього в домі. Давно уже не почувався він таким самотнім. І перестрів за селом Уляну, що сіно везла. І кинувся до неї в надії, що рідна душа — ось вона, і заговорював, але мовчала Уляна, як німа. І зрозумів, що не пробачила йому і не пробачить. І кружеляло вороння над ним чорним крилом, і стріляв він з розпуки по воронню, але не влучав, бо очі сльозилися. І вже недалекий був Опанас від того, щоб власноруч обірвати земне життя своє, але порятувала його забаганка дружини конче їхати до Італії, де й клімат для неї підхожий, і народжувати хотіла під наглядом тамтешніх лікарів. І зітхнув Опанас легко, озираючись із Чумацького шляху на село, що лежало внизу у снігах.