Я приєднався до комуністичної громади, яка поставила собі за мету оновити людство. Не менше і не більше. Ми, начитавшись Фур'є, Сен-Сімона, Оуена та євангелістів, вирішили стати морально досконалими, і досконалістю своєю облагодіяти, переродити світ. Ми, убогі духом і тілом. Ми, що вміли багатослівне любомудрствувати про боголюдей і не вміли працювати на землі. Ми, що вміли цілісінькі дні сповідатися одне перед одним і критикувати одне одного, але не знали гаразд, як видоїти корову і зварити собі миску юшки. Відрікшись від приваб штучної цивілізації, ми придумали собі в комуні не менш штучне життя. Ми стали мучениками книжної ідеї, системи, придуманої в кабінетах. Ми дозволили нашим учителям переконати себе, що людина схожа на чітко окреслену, витворену за єдиною формою цеглину, і з людей, як із цеглин, легко викласти будь-яку, згідно з нашими фантазіями, конструкцію. Але ж, Маріє, кожна людина відмінна од іншої, починаючи з малюнка на пучках пальців. У цій відмінності горе людства, але й щастя його. Ми не мурахи і не бджоли у вулику, ми люди, людяки, як кажуть у нас у Пакулі. І в кожного з нас душа, жива, єдина, неповторна. Ми ж прагнули душі наші, як і тіла, одягти в старі солдатські шинелі. Ось наша помилка, ось наш головний прорахунок!
Ми в комуні досить швидко пересварилися. І не через те, що мали такі нетерпимі характери. Нетерпимість породжувалася самим способом нашого існування. Ми гасили в собі звичайні людські пристрасті, уподобання, обмежували себе мінімумом життєвих потреб, щосили натягуючи на себе личину милосердя. Але аскетизм породжує внутрішню зарозумілість і презирство до інших людей з їхніми слабкостями. Врешті-решт, я зрозумів, що живу в середовищі божевільних і потроху сам божеволію. На болоті Замглай за Невклею іноді спалахують сині манливі вогні. Горе людині, яка повірить у їхню справжність І рушить до тих вогнів навпрошки, через багнища. Вона заблукає серед чагарищ, потоне у болотяній твані. А ми брели, переконуючи одне одного, що вогні справжні, і вогні щораз ближчають.
Можливо, тобі, сестро, скажуть чи напишуть, що Опанас Журавський одним з перших залишив комуну, щойно одержав вістку про спадок, який йому належиться по батьковій смерті. Не вір цьому, не вір. Я дізнався про спадок у дні, коли вже остаточно вирішив тікати з того добровільного сектантського рабства. Звичайно, ти, Маріє, максималістка у всьому і подумаєш: а міг би себе переламати, пожертвувати особистістю своєю, стати цеглинкою, придатною для комуни, в ім'я ідеї, в ім'я оновлення людства. Не міг, сестро, не міг. Сповіді перед товаришами і каяття в гріхах не робили мою душу добрішою. Та й не лише мою. Справді, я один з перших, хто розчарувався в комуні, але не останній. Невдовзі по моїм від їзді до Європи комуна розпалася.
Що казати, вістка про спадок засвітила промінь надії на інше життя перед моєю змученою душею. Ніде так не навчаєшся любити батьківщину, як на чужій чужині. Журба по рідних наших лісах і луках, по тихій течії Невклі гризла з перших днів буття в зарубіжжі. Я заборонив собі згадувати Край, Пакуль, знав, що шляху назад для мене нема. Але спогади проривалися крізь заборону в снах. Одної ночі насниться, що я пішкую нашими полями під виспіви жайворонків, доходжу до тополиної алеї, що веде в наше помістя, в наш дім, і — прокидаюся. Іншої ночі привидиться гора Жомирівка, стежечка на вершину, ось і шпиль гори, ти розпросторюєш руки, наче крила, і — летиш над Невклею, над сиволозькими лугами із синіми очима озер, над лугами, вистеленими льоном, цяткованими стогами сіна, а на стогах лелеки… Прокидаєшся і цілісінький день місця собі не знаходиш, і все, на що впаде погляд твій, таке гидке тобі, таке осоружне, бо — чуже.
Про батькового передсмертного листа цареві з уклінним проханням вибачити синові провини перед владою я дізнався уже в Європі. Не приховую, сестро: у Лондоні я справді мав розмови з людьми, уповноваженими пообіцяти мені високе прощення, якщо повернуся і віддамся на ласку трону. Я повірив їм. Не спадок мене вабив, ні. Не забезпечене життя поміщика вабило. Ще в Америці, придивляючись до життя тамтешніх фермерів, я виношував великі плани оновлення нашого забутого Богом і людьми Краю. Не рожеві мрії наші йому потрібні, не фантазії революціонерів, а сучасні машини і мінеральні добрива. Спадок давав мені землю і простір для діяльності на землі. І я переступив кордон імперії…
Переступив я кордон імперії і, звісно, одразу потрапив у обійми рідних жандармів… Залізні ворота знайомої тобі Лук'янівської в'язниці зачинилися за мною. Там, у Лондоні, уповноважені на розмову зі мною і словом не обмовилися, що я зобов'язаний буду колінкувата перед владою. Я лише дав слово дворянина, що остаточно пориваю з минулим і починаю нове життя. Але в камері Лук'янівської в'язниці я став безправним бранцем, полоненим імперії, і зі мною розмовляли вже інакше. Полонені не диктують своїх умов, їх надиктовують ті, у кого ключі від тюремних дверей. Я, сестро, не назвав жодного прізвища, нема гріха на мені, нема!.. Але гидко, гидко: "Зрікаючись своїх переконань, припадаю до ніг Ваших…" А хіба був у мене інший вихід? За кордон мене б уже не випустили, шлях стелився єдиний: у Сибір, на каторгу.
Та хіба мало в нас жертв?! Ще одна, моя, що вона б вирішила?
Мені милостиво дозволили оселитися в помісті і займатися господарством. Це те, до чого я почуваюся найпридатнішим. Ти знаєш, якби не батькова сваволя, я нізащо не вступив би свого часу до кадетського корпусу, я отримав би агрономічну освіту і знову повернувся б до Пакуля. Це, можливо, моє єдине покликання в житті. І ось ціною принижень, але мрія моя здійснилася. Я вростаю в землю свою. Але пильних очей з мене досі не зводять. Ось знову дзвенять за вікном дзвоники, ймовірно, становий. Так і є, слуга доповідає: він, рідний… До речі, я не писав тобі, цього не напишеш у листі на каторгу, листування наше неодмінно переглядається. Але селяни призналися мені, що становий обіцяє винагороду робітникам економії за доноси про мій спосіб життя… А отець Серапіон — той одверто стежить за мною, має, певно, доручення від самого жандармського управління. Мушу ходити до церкви на його відправи, як на роботу в департамент, мушу маскуватися. Що вдієш, з вовками жити — по-вовчому вити. Даруй, сестро, але…