Те ж саме повторюється в Салоніках, в Афінах, на острові Кріті, Сіцілії. Проїжджаючи Мессіну, що недавно зазнала жахливого замлетрусу, який засипав 40 тисяч чоловік, Михайло Михайлович не може залишитися на пароплаві, як інші пасажири. Він іде туди, де на руїнах міста відбуваються розкопи. "Какая картина!—пише він мені, — всю жизнь не забуду!".
Описуючи жахливу картину руїн, він далі розповідає:
"На горах из мусора сидят городовые. Но вот видишь, как городовой встает и делает под козырек: это отрыли человеческое тело. При мне извлечена была какая-то женщина. Я уже не смотрел, пошел далее по улице-кладбищу. Но вдруг — ужас! Почва заколебалась подо мной, развалины двинулись, раздался треск. Землетрясение! Оно продолжалось один момент, секунды три-четыре, но люди онемели. Я думал, что уже конец мне."
Проте землетрус минув і Коцюбинський продовжує далі оглядати загинуле місто, спостерігаючи "упертість людей", які будують поруч із зруйнованими будинками нове житло — маленькі, незручні двоповерхові будиночки. "На улицах движение, но в глазах у всех ужас,"—додає він далі і сумно дивується: "Как здесь живут люди, как не ссорятся в тесноте, где слышно, что делается и говорится у десятого соседа".
Але з чутливістю художника Коцюбинський на цьому сумному кладовищі помітив не тільки жах і горе людей, але й людську упертість, їх жадобу і енергію до життя. І останнє було дужче за смерть і руїни.
Чудову своєю художньою витонченістю новелу "Хвала життю", присвячену спогадам про Мессіну, Михайло Михайлович закінчує бадьорим і радісним акордом.
Художник помітно переважав в ньому над людиною: він жадібно сприймав життя, що вирувало навколо нього, вбираючи завжди всю барвистість і різноманітність його, усі його суперечності.
Питання власного, особистого не тільки відходили на задній план, а й зовсім забувалися. А він навіть не помічав цього. Наприклад, закінчуючи листа з описом Мессіни, він по-дитя-чо.му щиро обіцяє слухатися усіх моїх порад, не помічаючи того, що вся його поведінка з моменту від'їзду пароплавом з Одеси є різким порушенням не тільки моїх порад, а й порад лікарів. Але надто багато життя було в ньому, надто сильно кипіло це життя, щоб він міг клопотатися хворобами. Ще раніше, по дорозі з Києва до Одеси, він писав мені:
"Лишь бы только очутиться мне на воле, вырваться из объятий вагонов и пароходов — забуду о всех болезнях."
І він завжди забував про них, як тільки виривався з буденної обмеженості маленького провінціального міста. Ось чого і на Капрі він почуває себе непогано.
Щира зустріч з Горьким, якого він полюбив уже з минулого року, його бог — сонце і чудова природа Капрі — бадьорять і дають йому натхнення. Він робить далекі прогулянки, забувши, звичайно, про обіцянки слухатися моїх порад. Усе його захоплює, все йому подобається: і готель, в якому він зупинився, і кімната з краєвидом на море, і обіди, якими його годують: "Нельзя желать ничего лучшего, — пише він у першому листі з Капрі,— здесь все прекрасно".
На мій лист, сповнений турбот про його здоров'я, він відповідає:
"Не надо переувеличивать, друг мой. С каждым днем чувствую себя лучше, бодрее, начинаю понемножку присматриваться и заносить впечатления в книжку. Пригодится/*
Місячні ночі на Капрі захоплюють його:
"Ты не знаешь, что это такое лунная ночь на Капри. Напрасно описывать! Это волшебство, это сон, а не действительность. Вообще красота умопомрачительная."
Він признається, що полюбив цей куточок землі, що кожний камінчик на Капрі дорогий йому. І, звичайно, він уже мріє щось написати про Капрі. "Было бы грешно не написать о нем". Для цього вій бажає вдосконалити знання італійської мови:
"Хочу заняться итальянским языком и сделать записи своих впечатлений от Капри, быть может пригодятся для работы".
Його захоплює не тільки розкішна краса природи, 3 таким же захопленням придивляється він до місцевого побуту, звичаїв, свят. В одному з листів він дає блискучий опис релігійного свята на Капрі, вражаючи влучністю спостережень і витонченим гумором.
"Прежде должен сказать, — пише він,—что религиозность итальянцев — не больше, как любовь к театру. Актерами являются попы^^^Ж І закінчує з властивою йому скромністю:
"Прости, что я так кратко и бледно описал тебе праздник, так как спектакль все же был интересный."
З зовнішнього боку життя його скромне. Ввчері —— у Горького, або ловля риби з сім'єю Горького. Але внутрішнє життя таке інтенсивне, що йому не вистачає часу.
"Жизнь моя тихая и скромная, — пише він, — весь день ничего не делаю и в тоже время мне ужасно некогда. Как это случается—не знаю."
Про своє здоров'я він згадує рідко і хоч в одному листі пише, що "живется в общем однообразно, больше для здоровья", та це тільки для заспокоєння — не стільки свого, скільки мого.
Решта листів свідчать про цілком інше. Наприклад, він надумав брати сонячні ванни і так зловживав ними, що обпік собі шкуру. Для його серця це було згубним.
Але характерно, що сам він не помічав суперечностей у своїх листах. Ось він пише:
"Обо мне не беспокойся, я чувствую себя хорошо, солнечные ванны помогают мне. Скучно только беречься солнца, оно здесь предательское. Кажется ласковым, не горячим, а только зазеваешься, сейчас обожжет, сделает раны, которые трудно залечиваются и вызывают лихорадку, от которой так нездоровится, что приходится лежать в постели. Я берегусь, но все же сегодня так нагрело меня, что все тело горит и покалывает мелкими уколами."
I в другому листі:
"Не знаю, что со мной, но у меня прескверное настроение, с трудом даже пишу тебе. Может быть это от усталости, так как я начал брать солнечные ванны,"
Далі продовжує:
"Не могу сосредоточиться. Какой-то туман в голове и апатия. Никуда сегодня не пойду, буду лежать У себя в комнате." А щоб виправдатися переді мною, він додає:
"Я слушаюсь твоих советов, берегусь, но бывают внешние обстоятельства, независимо от моих желаний действующие на меня." А які це обставини, він замовчує. Насправді ж він згадує про мої поради лише тоді, коли йому стає погано й доводиться лягати.
Здоров'я час від часу дає знати про себе: він стомлюється у товаристві, не зважаючи на те, що любить його і цінує товариство цікавих людей. Він дуже цінив і любив Горького, про що не раз пише в листах Із Капрі. Сім'я Горького, очевидно, також з симпатією ставиться до Михайла Михайловича. "Почти каждый день, часа в три, моя комната наполняется людьми — это заходит ко мне Горький с семейством и мы вместе направляемся на море."