Морем і сушею, кріз стріли і вогонь мчить той,
Хто нерозумну душу не скеровує розумом.
Отже, що ж залишається? Читати блаженні книги,
Які очищають душу і навчають керувати почуттями.
Не досить ховати це в собі, необхідно відобразити його.
Тепер ти новобранець: вправляючись вчинками, з часом станеш воїном.
З цих воїнів виходить той дивний цар,
Яким був Христос і його учні.
Найдорожчий Михайле!
Чи добре я використав час, почавши сьогодні бесіду з тобою такими словами? Думаю, непогано.
Твій Григор[ій] Сав[ич]. 239
Дізнайся, що називаю щасливим життям.
Все облиш і зверни туди своє серце.
Всім серцем дотримуйся такого правила: слідкуй за божими словами:
О сину мій! Віддай мені своє серце!
Віддай мені все серце; якщо ж віддаси
Частину серця світові, я не візьму твого серця.
Щасливий, кому вдалося знайти щасливе життя;
Але щасливіший, хто вміє користуватися ним.
Не досить знайти здорову їжу й напій,
Якщо смак у тебе зіпсований хворобою;
Не досить сяяти світлові денного сонця,
Якщо світло голови затьмарене.
Діяльна бездіяльність збільшує наші сили;
На кораблях і колісницях ми прагнемо до доброго життя
Але те, чого прагнеш, з тобою:
Воно, друже, — всередині тебе.
Якщо ти задоволений долею, будеш спокійний.
Не той щасливий, хто бажає кращого,
А той, хто задоволений тим, чим володіє.
Якщо тобі...
12
[Харків, місцевий; жовтень 1762 р.] / 351 /
Desideratissime mi Michaël!
Perdideram tuos versiculos cum strophio imprudenter e crumena extractos, sed mox accensa candela humi inveni. Illi licet rudiusculi sunt, sed quod tui sunt, vehementer placent: in quibus, velut in limpidissimo fonticulo, amicissimum animum tuum in virtutem, in literas illas bonas et denique in me tuum amicum clarissime conspicio. Si quid auri invenero eruendo bonos autores, ut tibi communicem rogas? Quid mihi gratius mellitiusque hoc tuo pulcherrimo postulato? Pulchre autem sapientiam aurum nominasti, quae in s. etiam literis nunc uxor, nunc margaretum, nunc dicitur aurum.
Sane quidem nunc domi solus cum sim convivantibus aliis collegis, libet fusius tecum garrire. Sed quoniam constitui quaecunque pulcherrima elegantioraque in nostro Plutarcho, praesertim de discernendo adulatore ’από γρησίου φίλου, occurrerint, ad te velut flosculos decerptos variis temporibus mittere, ne exsors expersque sis harum elegantiarum, quibus ego vehementissime delector, teque ejusdem palati, quod est amicitiae proprium, esse existimo, / 352 / ideo accipies et in praesentiarum unum alterumve thymum, unde possis apiculae in morem 240 mellis aliquid legere et in animum injicere hunc saluberrimum succum, ut hoc saepe faciens possis cum tempore excrescere in perfectum virum, in mensuram, ut ait Paulus, plenitudinis Christi; ne solum terrenum nostrum Adam, puta corpus, nutriamus, sed etiam, imo plus eo, invisibilem. Sed unde mihi haec garrulitas?
Iam dudum loqui non ego sed Plutarchus debebat apud te. Tu arrige aures! At, inquis, non sum asinus. At non soli asini habent altas auriculas, sed et cervi, О nugonem! Mi Michaël! crede mihi, ridebam hic solus affatim. Sed pax!
Non enim, puto, necesse erat Melanthium Alexandri Pheraei parasitum adsentationis convincere, qui interrogantibus, quomodo confossus esset Alexander perlatus, inquit: "in ventrem meum. Neque eos, qui circa opulentam mensam in orbem versantur, quos neque ignis arcere, neque aes ferrumve potest a petenda coena". Et paulo post: "Quem igitur oportet cavere? Eum, qui neque videtur neque profitetur se adulari. Quem non deprehendes circa culinam oberrare, aut umbram metiri, / 361 / ut coenae tempus exploret, sed plerumque sobrius est, curiose agit et actionum vult esse socius arcanorumque particeps..." Sicut enim Plato ait extremae esse injustitiae justum videri neque esse, ita et haec periculosa est existimanda assentatio, quae fallit, non quae aperta est, et quae serio, non quae joco agit. Desine jam, mi Plutarche! Heus! mi Michaël! animadvertisne Plutarchum discernere inter adulatorem et adulatorem? Nimirum alter est apertus, alter tectus. Ille apud mensas divitum scurram agit, nugatur, jocatur, assentatur, ridetur: hic larva gravis viri et sapientis tectus pro fido admonitore prudentique consultore, et digno quantovis honore se venditat. Ille ut cibum emendicet et ventrem pascat alienis epulis; hic agit, ut anguis in morem in gremium insinuatus arcanaque expiscatus laedat simplicem et incautum, aut etiam perdat. О vere infernalem serpentem! Hi illi sunt ’άγγελοι Satanae, humanis figuris tecti. Ipse ego sex septemve talium venenatarum pestium ictus sum expertus. Quis malus genius illos ad simplicia ingenia ducit? Quid illis cum hominibus sinceris nec ullum fucum scientibus aut admittentibus? Quaeso, quid cancro cum serpente? E diametro, ut dicitur, pugnant cum ejusmodi ingeniis et / 362 / tamen adoriuntur, lucri nimirum gratia, in morem luporum. Ex his spiritibus sunt mendaces amici, falsi apostoli, haeretici doctores, tyranni, id est reges mali, qui in sinum rei publicae, in gremium ecclesiae illapsi, per technas in ipsos denique coelos penetrantes, coelum cum terra miscent, saepe totum orbem tumultibus concutiunt. Sed quis satis depingat hos daemones? Ego colloquii gratia tam sum prolixus. Sed non me paenitet verborum et de re pernecessaria et apud te talem amicum prolatorum. 241
Vale, mihi carissimum caput, ac serpentinam prudentiam para, conjuncturus cum columbina simplicitate.
Tuus Gregorius Sabbin.
Diei dominicae media nocte fere.
Найжаданіший мій Михайле!
Я загубив, було, твої вірші, нерозсудливо вийнявши їх з гаманця, але скоро, засвітивши свічку, знайшов їх на підлозі. Хоч вони мало оброблені, все ж, оскільки вони твої, вони дуже мені подобаються: в них, як у найчистішому джерельці, я дуже виразно бачу твою дорогу мені душу, схильну до чесноти, добрих наук і, нарешті, до мене, твого друга. Ти просиш мене повідомити, якщо, риючись у книгах хороших авторів, я знайду яке-небудь золото. Що може бути для мене приємнішим і солодшим від твого прохання. Прекрасно ти назвав золотом мудрість, яка і в святому письмі іменується то дружиною, то перлиною, то золотом.