239
та й дідик міг би своє слово сказати. Щось він до мене ні гугу. Чи не розсердився, бува, на мої мислії? Хоча обіцяного чекають три роки, надсилаю лірику вірменського поета. Мені дуже подобається, наскільки пригадую — кращого із східної поезії по-українському не читав. Можливо, то більше голос чуття, аніж розуму, але таки переклади вдалися. Прошу читати вірші, бо про табірне життя не напишеш.
Ну, от маєш поезії по зав'язочку. Тітонько, ти мені ще поштівок трикопійчаних надішли, бо скінчилися всі. Я вже питав, чи не розсердився старенький на мої повчання ? Так то ж не користі ради, рцел яко младий до старого токмо за для надії урозуміти огром суєтності людського буття *. Бабусі передай мою духовну підтримку. Я також он побував у лікарні (та ще якій!) і живу, нічого. Тож і їй нема чого втрачати, окрім болячок. Хай живе прекрасна і сильна! Взагалі, мушу зізнатись, що той Марченківський острівець з вічним виглядом на Дніпро став для мене гарним психотерапевтичним засобом. Часом лежачи вночі, згадую перипетії дитинства і таки приємно. Можливо, це ідеалізація минувщини, але більше скидається па те, що — просто моє дитинство. А ви — неодмінний його атрибут із виховними годинами, прекумедними ситуаціями, святковими та недільними зустрічами. Сподіваюсь, справдиться і моє бажання знову посидіти за столом у кімнаті, з якої я все дивився на лівий берег. Що мене так вабило в тій стороні й зараз не збагну, якісь передчуття, Бог знає. Мав я змогу з' їздити по Волзі разом з капелою бандуристів Миньківського в 1973 р. От якби зараз — я поїхав би й написав, а тоді гидився. Щото порозумнішав! Ага, тепер про друзів. Щось я нічого про Альошку від вас не чую**. Як він ся має, як живе? Він що, зовсім поїхав? Про таке варто би знати Шурочці. Привіт усім-усім!.. І, нарешті, у зв'язку з Міжнародним жіночим днем шлю вам всезагальне вітання...
Бабоньки! Виходячи з доконаності, що ви з ступенями та званнями (наша праматір, поза сумнівами, гідна балотуватися до академії педнаук, адже пустила в світ трьох кандидаток і зробила з горлопана-комсомольця професора, згодом, щоправда, діда); нещадно експлуатуєте засліплення закоханих чоловіків "як плєнні" (а Алці, їй-бо', можуть позаздрити всі разом узяті холостячки УРСР: коло мене поети,класи, класи якої!!! оспівують хором достоїнства і вітають, між іншим); імітуючи дослідницьку діяльність, бундючитеся по своїх квазінаукових установах; походжаєте павами по наському Хрещатику, — я проголошую: люблю!
* Натяк на нарис "Лист до діда"
** Людмила Алексева ~ московська дисидентка, опікувала українських в'язнів.
І хоча стюардеси також жіночого роду, сей факт не похитнув мого пієтету до вас. Цілую від малої Мар'яни до старої Оксани по колу.
Одержав щойно лист від 1 березня. Ти, як завжди, на висоті — до речі прості поштівки, а знімка невдало затемнена. Здаюся собі кострубатим, але щось нема напруги до писання.
Небіж.
П/П1-77
Мамочко, добридень! Ось і в мене турбація-новація — переїхав туди, куди ти влітку за доставку заплатила 20 крб. Як звикле, без пояснень. Отже, з 1 квітня я вже тутешній*. Начальство обіцялося сповістити про це додому бомагою. Не знаю, чи здійснило свій намір. Ну, а я одразу не писав, затримуючись з листом, хотів вражень назбирати. Харчування трохи краще: раз на тиждень є, навіть, тушкована морква! Капусту шатковано не перемерзлою, тому борщ має якийсь смак. А мені видали дієту, призначену на попередній зоні попередніми лікарями. Я попрохав, щоб залишені книжки переслали додому. Так що не дивуй, коли надійдуть. Цього разу пакунок буде без белетристики, переважно з науковою літературою. Я радий, що тобі також сподобався Думбадзе. А от наші естети чомусь його не сприйняли. Не знаю, чи то від снобізму, чи то від неуважного прочитання? У Думбадзе й попередні романи нівроку ("Сонячна ніч", "Я, бабуся, Іліко й Іларіон"), але цей, мабуть, через співзвучність тем сподобався найбільше. Дай почитати іншим, цікаво, як його сприйматимуть? Одержав твій лист, де квитанція на "Комсомольскую правду" вкладена. Так невдало — щойно перевезли на 36, а ти пересилаєш газету на 35. Скільки я вже в цій системі грошей втратив, одному Всевишньому відомо. Та ще буде відомо економістові, котрий підрахує: скільки, хто, кому винен. А поки що я на новій роботі. Збираю для праски невеличкий блок з деталей. Це нескладно, якби не було так багато. Стосовно громадян-начальників нічого, звісно, не попишеш. Але твої враження від першої зустрічі — непомильні. Ну, а я, якщо мене випробовуватимуть на стиснення, зроблю все, аби гуманізм радянських законів не залишився пустою фразою. Бо мені принципово близька розрядка міжнародної напруженості. Від змін журитися особливо підстав нема. Що не з'їдено за 4роки, тому й за 2 нич ся не стане. В №2 "Дружбы народов" надруковано добірку перекладів з вірменської Алли Марченко. Те прізвище з іменем я зауважив давненько. Якась собі літературознавець
* Уст. 36, Кучино.
з Москви, часто виступає в періодиці з статтями, оглядами і не занадто ортодоксального штибу. А оце надрукувала переклади поезій Кучака. Мені сподобалися. Я, щоправда, з Ігоревими ретельно не порівнював, одначе зроблено не без смаку. Отаку маємо з тіткою однофамілицю. Чи ти ба, як обполює братню нивку! Але тітці он поети також твори присвячують. О, діво! В нас уже зовсім було запахло весною — сонце, теплий вітрець, гола земля. Та потім студінь як ударить, як ударить — я назад у теплі штани, шапку-бирку на голову, теплий піджак на груди молодечі і сидю, п'ю чай. Пару днів зими постояло, і знову квітень вертається. Прурода... А я вже зек із стажем. Спокійненько сприймаю етап, нову зону. Знайомства відбуваються при міцно завареному чаю (імітація чифіру). А справжній чифір, про який згадується в "Одном дне Ивана Денисовича", це — пачка індійського чаю на кухлик води. Від нього, кажуть, язик кілком стає, а ложечка в ньому стоїть, не торкаючись стінок. Колись заварю, покуштуєте. І дізнаюсь про людські долі, найрізноманітніші. Дивуюсь, ще і ще раз дивуюсь, як люди подібне витримують. В інтелігента чи простолюдина — кожного замучать емоції. Лише, коли закосніти, не піддаючись силі вражень, можна вижити. Ну, та про це слід писати цілу монографію. З природи, психоаналізу, в отаких-от умовах. Вся штука в тому, що нерви, мов линви — у одинаків. Решта ж пересічно слабкі істоти, і їхній рішенець визначено наперед. Яке щастя, що історичні катаклізми не продовжуються вічно. Потятко, здається, в червні Віллі належиться бандероля. Зроби ласку, надішли йому цукерок. Все людині звеселіє на серці. Надсилаю вам оповідання Прайса Уорунга. Зробив цей переклад із книжечки "Австралійські оповідання", виданої в Москві 1975 року у в-ві "Прогресс" (ст. 17-26). Можливо, від довгої праці над ним оповідання перестало справляти на мене враження. Але з погляду історичного, гадаю, його цінність залишилась *.