Ми надто довго намагалися досягти якогось становища в суспільстві, забезпечення матеріального etc. Власне, під час ні до чого не
зобов'язуючих балачок всі тут визнають, що це спосіб життя міщанський і не для обраних. А наступного дня знову йдуть на роботу, потому прагнення зустріти людину для атоге, якщо ж повернутися додому раніше, то з метою попрати, полатати, прибрати. Глянь-но на той цикл: праця, їжа, розмноження. Чи варте таке життя виїденого яйця ? На роботі пліткують про те: кого, з ким і де бачили, яку кофточку, костюм купили, скільки закуски й випивки було на минулому банкеті, а скільки замовив скнара, який щойно захистився — хіба все це не свідчення примітивізму, якщо не ідіотизму побуту. Тому-от у людини більш-менш нескутого способу мислення настає криза: пиятика або секс. У жінок легше — рятівним колом виступає родина з її клопотами, але й то не на вік. Гадаю, що нормально розвиненій жінці повністю присвятити себе біологічному вирощуванню потомства — протиприродно. Це крок туди, до четвероногих. Багатьом не дано піднятися над суєтою суєт. Бо на питання: навіщо живеш? — просто не відповісти. Якщо кажуть, для того щоб збудувати завод, — гадаю нема потреби оцінювати такий символ віри. Є відповідь і з арсеналу облудників — щобусі були щасливі. Це вже зовсім з тої опери, що "на Марсе будут яблони цвести". Обмірковувати сенс буття з людьми, які мечуть подібні перли, марна трата часу.
Найбільш парадоксально те, що прекрасні принципи загальновідомі. Їх знає більшість людей, та живе за протилежними. А усвідомлення невідповідності між ідеалом та дійсністю приходить на схилі віку, коли вже нічого не зміниш. Як у тому вірші Е.Лі Мастерса "Джордж Грей". До речі, я би хотів поставить до нього присвяту: "моєму приятелеві міщанину". Як там чоловік бідкається під могильною плитою: того не зробив, те не зумів, тоді запізнився. А жити треба було згідно моралі: кожен коваль свого щастя. А наприкінці нема чого шукати винних. Річ ясна, у своєму поступі можна нахапатись і гуль, і синців. Але, коли мета ясна, все те сприймається як минуще, неголовне. Не хочу повторюватись, що всякий пресинг (звільнення з роботи тощо) не страшний, якщо поглянути з точки зору вічності. Зараз нічого надто страшного не може трапитися. А своє Я в цьому житті сказати вельми важливо. Не піддатися оманам і тимчасовим спокусам, не злякатися. Тоді легко геть в усьому, навіть у смерті. Певно відомо лиш одне: ніколи не залишишся у виграші, якщо лицеміритимеш. Навіть і виправдовуючи себе, що так роблять та живуть інші. Совість, вона потім з'їсть тебе, незалежно від того чи ти письменник, чи науковець, чи там хто. You see?
Оце й усе, поки, що маю сказати. За моргух вельми вдячний. Не треба тільки надуживати. Та й Льоня може до тої справи долучитися, чей би на переміну. Я гадаю, ви уважно читали мої листи, так що потреби мої відомі. До речі, драгоманські спроби виглядають, здається, задовільно. І якщо до них додати " Чому переклад ?", добірка виходить цілком непогана. Із чтива зараз може зацікавить поема Євтушенка "Втікач із Китаю" ("Огонек" № 10). За травень із кореспонденцією розв'язався без втрат. За червень одержав поки два твоїх листи, від мами проходять всі. Я ще в лікарні. Почуваюся незле — відпочинок свята справа. Чи маєте квитанцію на бандеролю з ліками ?Якщо ви їх не одержали, напишіть той помер мені. Займуся розшуком сам. На цьому закінчую. Валерій.
Рідні мої старенькі! Радію весь час, дізнаючись про вашу метушню та клопоти по господарству. В моїх спогадах то — завжди як непогасний маяк домашнього вогнища. Якщо, повернувшись із лагера, першим, кого я захочу побачити, буде мама, то по-справжньому відчую я себе вдома за вашим столом. Знаю, що бабуся зараз не вельми здужає й воює на два фронти: з вибриками нашого старушека та своїми болячками. Алка, наскільки здатний судити, зберігає доброзичливий для діда нейтралітет. Решта дочок із зятями на відстані вимагають припинити домовії чвари і взятися за мирне будівництво. Материні ідеалістки, вони не враховують вродженої агресивності свого батька. Згадаймо хоча б його емоційний вибух: "Що ти налила мені в блюдо ?" — коли Алка ненароком розлила чай на блюдечко. А кому могло сподобатись те унаочнення до середньовічного спалення відьом, яке він провів над страдницею бабою. Дід не пошкодував вилляти пів-літри спирту на бабу, коли ставив банки. Внаслідок чого вона запалала мов смолоскип. А замість того, аби гасити полум'я, він бігав по хаті й сардонічно вигукував: "Ой горить, ой горить!" Історична громадськість цінує ваш сподвижницький ентузіазм, Мих. Івановичу, але навіщо спалювати жінок ? Та чи можна зрештою уявити, які наслідки спричинило б успішне завершення досліду ? Поза сумнівами, що аспірантки всі, як одна, виявили б бажання посісти місце Оксани Ларіонівни, щоб вельмишановний професор мав надійну помічницю в нелегкій подвижницькій роботі. А Мазуркевичиха та б не вагаючись покинула свого с... чоловіка, тільки щоб цілуватись. Цілуватись палко, гаряче, несамовито (чи памєнташ таки дзєнь чудовни?). Засліплений попередніми успіхами, маститий учений занедбав своє моральне обличчя і в результаті сталося непоправне — втратив зв'язок із народом. Він розглядає знімки* напівголих жінок, які зваблюють його своїми мигами і не обурюється, не вирощує в своєму серці грона гніву на розтлінну мораль, буржуазного заходу, а хтиво вимагає: "І я одну хочу". Коментарі, як кажуть, зайві. Не хочеться робити далекосяжних висновків щодо поведінки нашого любого дідика, але мене, в минулому комсомольця, а нині зека, який твердо став на шлях виправлення, не може не хвилювати стан дідової моралі. Я сподіваюсь, він перегляне свої погляди і виправиться.
Цілую всіх.
Онук.
30/УІ-1975
Мамочко люба!
Я все не можу тобі гарно написати. Робота, клопоти побутові, читання забирають весь час. Потім, коли вибираєш вільну хвилину, зникає натхнення й лист виходить посередній. Шедевра епістолярії нема, а треба ж тебе потішити через моря-океани. Ну, та ти в мене витримаєш, козацького бо заводу. Дивлячись, чи то пак озираючись, на своє генеалогічне древо, гадаю: та левова пайка, що я маю позитивного, припадає на твій бік. От рибочка! Це я не розвожу компліменти, а справді констатую дійсне. А зараз потрібно лише зберегти в собі оте добре. Як казав Чехов, я по краплині вичавлював з себе раба. Ніколи не гадав, що доведеться займатися такою невдячною справою. Вважався сформованим пересічним київським інтелігентиком, "чуждым широких претензий". Виявляється ж, є на світі так званий великий рахунок, за яким людина порядна й мусить вимірювати себе. Он яка притичина. Але не хвилюйся, фанатизмом я не просякнув. Просто пишу тобі про те, що для мене останнім часом стало зрозумілим, коли хочеш — відкриттям. Власне, живуть так герої. Ну от, а я підначитався гасел та наслухався радіо, тому вирішив стати на шлях виправлення. Тепер рівняюсь на Павку Морозова, Мусліма Магомаєва, Кето і Коте. Часом сумую за Києвом. Який він зараз, золотої осені? Невже відтоді, як посадили, не з 'явилося жодної гарної пісні ? Слухаю тут "ЦветочницуАнюту" у виконанні Світлани Резанової і згадую, що ти співала її на Слобідці. Це десь зо двадцять років тому. Ми смагли на сонці, гасали по пляжу, ласували пахучими яблуками, а десь за тисячі кілометрів від нас були люди. Знаєш, коли бачиш, що людиною можна залишатися за будь-яких обставин, це вражає. Але не буду виписувати напружених слів. Оспівати мужність людську — вкотре ? Я напишу краще про кохання, це пройде напевно...