Допіру ти продав мої підручники. На гроші ті ти купив у крамниці пляшку або дві вина, шоколаду, може, ще цукерок. Ти не їв їх, а беріг їх, як Плюш-кин свою цвіль.
Ти навть боявся додому йти ночувати. Лише, коли всі спали в нашому будинку, ти переліз через ворота й заснув із козами, обнімаючи пляшку, як прекрасну жінку. Прокинувся ти раніше, ніж твої сусіди—кози. Денне світло мучило, сліпило твої очі,—ти нетерпляче чекав на вечір. Ти виходив усе місто, твої очі призир-ливо одсікали погляди прохожих, що непорозуміло позирали на вино. Потім ти зайшов до якоїсь установи, де сидів на витертому стільці твій знайомий. Як тут тобі пощастило, я не можу придумати. На бланку ти щось написав і за когось підписався. Твої руки чудесно володіли всякими почерками.
Я пам'ятаю ще з школи, як ти виставляв собі п'ятьорки та підписувався за всіх учителів у своєму щоденнику так гарно, що їх, коли викрився підлог, узяв сумнів, що розписувалася не їхня рука. Підводив тебе класний журнал, де стояли стрункі одиниці та двійки. Ромо! Ти, читаючи це місце, не сердься, я знаю, що тобі ставили їх здебільшого за неуважність та за те, що ти іноді влучав у вчителеву лисину папірцями, пускаючи їх із гумки.
З бланком ти сміливо ввійшов до театру. 1 в антрактах ти зворушливо промовляв до публіки:
— Американський авкціон! Прекрасний старий портвейн із князівських льохів,—кричав ти що-сили. —Громадяни, на користь селу.
Двкціони тоді не були шаблоном і громадяни набавляли по гривенику. Успіх тебе не покидав того вечора. Ти заробив на поганенькому винці чимало. Ти захопився авкціонами. Дле, Ромо, ніколи не треба захоплюватися над міру. Тобі повезло на другий і на третій вечір, але на четвертий чи на п'ятий ти звернув на себе увагу якогось чоловіка, що стояв біля входу.
Коли ти показував контролерові свого документа із підписом і печаткою. Чоловік, що недалеко стояв і нічого не робив, витяг голову з коміра, як їжак. Якщо цей чоловік був у окулярах, то він їх зняв, протер хусткою, бо очам здалось, що на папері була печатка його установи.
— Ви з нашої установи?—спитав він.
Ти, Ромо, позеленів, поблід, язик твій онімів. Контролер хутко зиркав то на тебе, то на цього цікавого чоловіка, то на папірець. Біля вашої трійки збиралися люди, то питали один одного: "що?, як?".
— Розійдись. В чом дело?—3 цього окрику ти почув дух міліціонера й затримтів.
— Що ви скажете, товаришу, относительно цього типа?—спитав службовця міліціонер.
— У нашій установі такого нема. Публіка загуділа, зашушукалась.
— Пайдьом зі мною, в районі розберьом.
Ти сидиш у кімнаті з маленькими віконцями біля самої стелі. З нудьги ти стежиш за ногами всякої форми, всякого взуття, що проходять біля віконець.
Я думав, Ромо, про тебе довго, я довго не міг заснути, але поволі твій образ обволікав туман, а намість нього ставало Зосіне обличчя. Я також нетерпляче чекав свого вечора, як і ти.
Цілий день я прибирався, що-разу дивлячися на годинник. Коли догоріли на високій сірій дзвіниці рожеві промені заходу, я стояв уже на пустирі. Тут було найбезпечніше чекати. Біля мене никали собаки, одки-даючи від себе великі тіні. Вони крутилися біля мене, інколи гавкали, але близько не підходили. Нарешті, я крізь дірку в паркані побачив, як вийшла пара з будинку: присадкуватий інженер обережно тримав руку своєї дружини. До мене долітали уривки їхньої розмови. Вони йшли до театру. Почекавши, поки вони зайшли за фіртку, я вискочив прожогом із своєї схованки. Скільки в мені було щастя! Скільки в мені було сили! Я скакав по східцях, як спритний кловн. Зося чекала мене і тихенько пропустила мене в кімнату.
Зося теж нарядилась і причепурилась. Цей вечір для нас був святий. І ми обоє теж були святі. Ми кохали ввесь світ, нам здавалися люди добрими, щасливими, але ми—найщаспивішими.
Зося погасила в інших двох кімнатах лямпи, а у своїй залишила маленьку лямпку з рожевим абажуром. Маленька кімнатка видавалася розкішною. Ми мовчали, цокав ритмічно лише годинник. Зося сіла на ліжко, що стояло біля стіни.
— Мартене, ти ніколи не забудеш мене?
— Ніколи.
— Йди сюди, скинь мені черевики.
Я сів на підлозі, застеленій килимом. Зосіні ноги були красиві. Вона це добре розуміла. Вона навмисне наділа сьогодні коротеньку сукню й взула шовкові панчохи, що привабливо відтіняли литки, які здавалися при рідкому світлі лямпки надзвичайно рожевими й пружніми.
— Що ще робити?—-скинувши черевички, спитав я.
— Сідай на крісло.
Зося встала з ліжка й пішла до високого трюма. Вона посміхнулася у свічадо, повернулася перед ним спочатку на один бік, а потім на другий. Потім запустила свої довгі пальці в густе волосся. Вона виймала шпильки і, тримаючи їх у зубах, зверталася до мене. Коса впала довгими хвилястими пасмами на плечі, на спину. Лямпка погасла. Кімнату наповнила густа темрява. Я не бачив нічого, але чулось, як легенько раптом стріскували кнопки та гачки.
Зося трохи одсунула занавіску, — в кімнату зазирнуло лагідне живе світло місяця. Я побачив Зосю. Вона стояла біля вікна в одній сорочці й дивилася кудись на низ.
— Зосю, чого ти задумалась? Може, схотіла чогось. Вона пильно дивилася на свої пальці, що обривали
й терли листя калачиків. Я відчував, що думки, якісь настирливі, заволоділи нею. Часто буває в кожної людини раптова зміна настрою. її тяжко з'ясувати: іноді впливає звичайна постать, що того часу проходить біля будинку й по-за своєю свідомістю збуджує, приховані глибоко, почування, доти ще незнані. Із Зосею трапилося щось приблизно таке. Вона перемінилася, навіть її брови, що завжди бували безтурботні і служили лише для того, щоб яскравіше відтінити й підкреслити веселі очі, тепер погрозливо роз'єдналися кількома рисочками; з'явилися маленькі ямки на щоках, що виявляли сумний біль.
— Чого задумалася? Може, схотіла чогось?—після довгої павзи повторила вона. — Завжди мені кажуть: "може, схотіла чогось? цукерок." Обридло! Ще коли я була мала, годуючи цукерками, думали, що крім них, я нічого не хочу. 1 вчили навіть так, щоб не пошкодити здоров'ю і вчили через те, що мої подруги вчилися. Якби вони не вчилися, то... Я здатна була; це дало привід говорити, що я розумна. Згодом я себе стала вважати й за красиву, а одного разу, коли фотограф, знимаючи мене, розсипав компліменти моїм плечам, шкірі, прохаючи ще на один ґудзик розстебнути кофточку, я переконалася, що я, справді, вродлива. Мені тоді навіть неогидливі були дотики старих, зеленуватих, зморщених пальців... Ну, а як людина довідається, що вона найкраща, на чорта тоді вчитися, робити?..— Зося захвилювалася, в місячному світлі її плечі сіпалися. Вона на момент схопила своє волосся й затулила ними очі.