— ñ що б ви сказали, Маріє Микитовно, якби в нас не було грошей заплатити?..
— Господи,— очі Марії Микитовни звернулися до ікони,—це ви пустуєтеї
— Ні, немає грошей.
— ñ коли ж будуть?
— Бог його знає,— побожно промовив ти. Хазяйці очі заблищали, скотилася одна сльоза, впала
на кофточку, за нею друга, третя, десята... Я одвернувся, бо не можу дивитися на сльози.
— Я — негідник. Признаюся перед вами. Я брехав, я не служу. Проклинайте мене, я рву на собі волосся. Ти бив себе руками в груди.
Двері відчинилися. Смуга сонячного світла раптом пронизала денні сутінки кухні. У дверях стояла m-me Торгакова.
— Що це у вас таке? — Колишня хазяйка глянула на теперішню хазяйку.— Це цей халамидник Рома... і терпить світ таких людей. Хіба вам очі повилазили? — звернулась вона спочатку до тебе, а потім до мене.— Кого ви оббираєте, кого ви об'їдаєте?
— M-me Торгакова, ви за свої слова одвічатимете. Ви мовчіть, я про вас знаю чимало. Це цей чудак може думати, що ви свої кофти носите на базар. Я знаю ваші ґешефти. Ви берете під заклад за копійки те, що коштує карбованці. Людей ви оббираєте, а не ми. У вас у середині плити куб самогонний стоїть!
— Спасителю наш, ізбави нас від такої напасти,— m-me Торгакова побожно перехристилася, тихо покинула кімнату й обережно зачинила за собою двері.
Не плачте, Маріє Микитовно! Не плачте! Всі ми, я, він і ви, нещасні, ні в кого у нас немає за душею копійки. Не сердьтеся на нас. Ми, як станмо людьми, дамо вам багато-багато грошей.—Ти ці слова сказав, як дитина, щиро, з вірою. Кондукторша навіть підвела голову. — Я поки-що давайте жити комуною. Я завтра візьму книжки й понесу на базар.
— Де вони? — спитала кондукторша.
Ти, Ромо, підійшов до моїх підручників і ласкаво, як козак любимого коня, похлопав по книжках рукою.
— Це ж мої, — крикнув я.
— Хіба неоднаково, —що значить мої, твої?
Я засоромився й нічого не сказав, коли мої підручники другого дня ти, мій друже, взяв під пахву, хоч вони мені дуже були потрібні. Та й що я міг сказати? Ти, Ромо, володів надзвичайним даром переконувати людей. Книжки ти, звичайно, тоді продав, але, де гроші ділись? їх кондукторша не одержала. Вона плакала цілих три дни підряд. Мене той плач так знервував, що я, ні з того, ні з сього, сердився три дні на Зосю. Кондукторша хотіла нас виселити. Вона прохала, вклонялася. Яле куди ми б ділися? Я взяв свою нову куцину, згадавши про m-me Торгакову. Вона якраз доїла козу, коли я до неї зайшов.
— Купіть у мене куцину!
М-ме Торгакова недовірливо повернула голову. Вона" напевно, боялася, щоб я її не підвів. Круглі очі зацікавились, але дивилися сторожно, вивіряючи. Потім вона встала, витерла об фартука руки, мовчки взяла мою куцину й пішла в суміжну сонячну кімнату. Обдивлялася довго.
— На селі, може б, хто й купив, а тут навряд...— про себе пробурмотіла m-me Торгакова.
— Не треба мені її.
Я взяв куцину й хотів виходити.
— Куди ви? Стрівайте? Вам же грошей треба, — далі вона красномовно мені доводила, що на світі дуже багато нещасних людей, але й добрі є. Наскільки я зрозумів, вона себе зараховувала до останніх. Вона, мовляв, жаліє мене, вона знає, як скрутно жити студентам.
— Два карбованці візьмете?
Два карбованці. Може, мені почулось. З пересердя я вирвав куцину.
— Не можна ж так гарячитися,—порадила м-ме Торгакова. Нарешті, ми зійшлися. Я вирвав із рук перекупки зелений папірець.
У кімнаті кондукторші застав тебе, Ромо, з хазяйкою Вона прохала, щоб ми залишили її світлицю. Я знав, що кондукторша боялася йти до міліції. Ти ж, Ромо, всіх у цьому невеличкому червоненькому будинку налякав, тебе боялася навіть інженерова собачка. М-те Торгакова переказала кондукторші, що ти працюєш сищиком. Та й ти, Ромо, сам не раз натякав на щось страшне, велике, чого, мабуть, і сам боявся. У розмовах, де згадувалося ім'я якоїсь великої особи, ти авторитетно казав, що недавно з тією особою довго говорив про контр-революцію. Ти тоді, Ромо, сердито дивився чи на кондукторшу, чи на т-те Торгакову. Ці жінки в такий момент, напевно, почували себе великими контр-революціонерами. Я кілька разів помічав, як, зніяковівши, жувала губи м-ме Торгакова. А ти іноді, коли насмілювалася т-те Торгакова заперечити, підносив палець на рівень вуха, й сварився.
— Ви не забувайте, шановна м-ме Торгакова, що ваш небіжчик чоловік, хоч унтер, але офіцер!—Це завжди пригноблювало унтер-офіцершу, хоч істоту її наповнювало радість, що вона шляхетна, що її чоловік був офіцер.
— Маріє Микитовно!—сказав я, ввійшови в кімнату.— Нате—ось вам гроші.
Кондукторша взяла й знову заплакала.
— Що ви мені в насмішку даєте, чи що?—крізь сльози питала вона.
— Дурень! Дав би мені і сліз би не було!—сказав тоді ти, Ромо.
У кімнаті стало сумно. Я лише тепер помітив, що на ліжку вже не було ковдри з німфою і сатиром-В кутках висіло чорне павутиння. Підлога давно не вимивалася. Кондукторша більше вже не прибирала своєї світлиці. День за днем посуд, одяг ішов на низ до т-те Торгакової. Грамофон із блакитним рупором німо перейшов до перекупки. На моїх очах відбулася руїна господарства маленького, бідненького, але збираного роками.
Ромо, Ромо! Цьому винуваті ми. Може, якби ми не піддурили хазяйки, вона взяла б якогось кватиранта із грішми.
Мені здавалося, що тебе мучить сумління. Ти став задумливий, тихий, перестав патетично говорити. А одного ранку, прокинувшись, я не побачив тебе біля мене. Ти не ночував вдома. Я резнивий: одягшись на скору руку, я побіг до Зосі. Вона вийшла мені назустріч з сонно-тьмяними очима, в легенькому халаті. На повненьких ногах без панчіх, взутих лише в невеличкі, оторочені хутром, черевички, гралося цікаве сонце, що заглядало крізь занавіску; воно золотило ледве помітні біляві волоски на рожевій шкірі. Зося, помітивши, що я дуже пильно дивлюся на ноги, соромливо сіла на крісло, опустивши поділ, ало одночасно ширше відкрила груди. Вона щойно встала з постелі, почувши мій стук.
— Чого ти прийшов?
— Ти сама?
— Сама.
Справді, який я дурень. Я тепер лише згадав, який ти, Ромо, некрасивий, та, крім того ж, Зося не знайомилася з тобою.
Я сказав Зосі, що прийшов займатися. Якраз випав день перших лекцій в інституті. Зося умилася, вдяглася, потім ми з нею поснідали.