— Хай інші працюють, а мені небагато треба... трошки там, трошки тут — з мене досить. — І вона безсоромно тягла, що їй зовсім не належало, так само, як і її сестри — польові і домові миші.
Вона зовсім знахабніла, ця миша. Їй, бачите, сподобався будиночок на яблуньці, де оселилися дві веселі синички. І коли ті десь літали, вона тихенько залізла в нього і вирішила звідти не вибиратися.
— Чудова квартира,— пищала вона,— саме для мене, мені небагато треба!..
Увечері прилетіли синички.
— Цві! Цві! — зацівікали вони стурбовано.— Хто в нашій хатці?
— Хи-хи! — захихикала миша і показала гострі зуби.
Злякані і схвильовані вкрай синички швидше подалися до дядька дятлика.
— Яке нахабство! — обурився він. — Негайно треба сказати бабусі сові — миші бояться її найдужче. Ач які!
Бабуся сова саме збиралася на лови. Вислухавши дятлика і синичок, вона так заблимала круглими очима, що синички перелякалися і сховалися за дятлика.
— Цю мишву треба нищити, нищити, нищити! — проговорила сова, замахала великими крилами і полетіла покарати нахабну загарбницю.
Миша, прогнавши синичок, спокійно висунулася і задоволено оглядала все навколо.
— А! Ось вона! — почулося раптом, і не встигла вона сховатися, як гострі пазури схопили її. Над нею заблищали круглі очі — і вона навіть не писнула, як сова потягла її в своє дупло.
Розчулені синички з радістю повернулися в своє помешкання.
Треба було поспішати,— адже ж весна, справді весна наступала!
— А! Вже весна! — прошепотіла гусінь у своїх гніздах і одна по одній почала виповзати і підкрадатися до бруньок.
— Дивись! Дивись! Гусінь!—закричала перелякана дівчинка. — Вона їсть бруньки! Що нам робити? — і вона побігла покликати старшого брата.
— Рятуйте! Рятуйте! — замахала в розпачі гілочками яблунька. — Адже в мене мусять бути цього року яблучка! З бруньок будуть квіти, а з квіток яблука. Діти так гляділи мене, що ж я їм подарую!
Гусені було байдуже і до квіток, і до яблук, і до дітей. Та тільки підкралася одна гусениця, велика, волохата, до яблуневої бруньки, як маленька блакитна пташка міцно дзьобнула її.
— Рятуйте! Рятуйте нашу яблуньку! — закричала смілива пташка. І всі синички накинулися на гусінь.
— Спасибі! Спасибі! — шепотіла яблунька, і, ніби в подяку, бруньки на ній розкривалися в чудесні рожево-білі пахучі квіти.
А діти сповістили всіх товаришів, зібрали відерця і вийшли другого дня із старшими збирати гусінь.
— Ну, ми проспали! — засміявся старший брат школяр.—— Синички за нас усю роботу зробили. От ваша яблунька і врятована. Тепер тільки обмажемо дерева, щоб комашня на них не лізла.
— Коли б не синички, яблунька загинула б, — сказала дівчинка.
— А коли б не ви, загинули б узимку синички. От як треба дружити: друзів берегти, а їхніх ворогів бити! — сказав старший брат. — За це яблунька подарує вам яблучка.
— А звідки ж узялася ця противна гусінь? — спитав хлопчик.
Як ходіла про все розповісти яблунька! І про красивих метеликів, і про гусінь, і про мишу, і про кота, і про лихих хлопчиків з рогатками! Вона все бачила і пережила сама.
І вітер бачив і знав. Він і зараз повівав і шепотів яблуневому листячку:
— Я ж казав, я ж казав...
Але, мабуть, і старший брат знав про все, бо він розповів докладно малятам, так само, як я вам.