— Підеш у ремісниче училище. У залізничне...
— Ні. Я, татку, уже давно вирішила. Я піду у колгосп.
— Що-що? Як — "давно"? А чого ж я не знаю?
Не відповіла нічого. Тихо-тихо в кімнаті, чути навіть, як там, за щільно причиненими віконницями, на березі у старій, ще довоєнній шпаківні попискують молоденькі шпаки — уже й темно, а вони ніяк не вгомоняться.
— Ким же ти у колгоспі робитимеш? Де?
— На фермі. Коло корів... Батько починав сердитися:
— На фермі? Думаєш, там тебе тільки й чекають? Щось я не чув, щоб у якомусь із наших безлюдівських колгоспів були потрібні доярки чи телятниці. Не сама ти туди націлилась. Може, і не знаєш, а я знаю...
Ні, Варя теж добре знала,— багато її подруг оббивають зараз пороги у конторах безлюдівських колгоспів, просяться доярками. Знала і тому й досі не наважувалася піти поспитати щастя. Ходила, як і торік, до лісорозсадника, все ждала, очікувала, все розпитуючи, чи не звільнилося де місце на фермі...
Поговорила отак з татком, засмутила старого і сама засмутилася. На тому й закінчився день.
...Снилося, що прокидається. Прокидається, встає. Вона ще невелика, ще і до школи не ходить. Встає з думкою: от як би їй тихенько — тихо-тихо, щоб не розбудити татка і маму... Треба їй хутенько вдягтися, погодувати своїх підопічних — бездомних собак, кішку з кошенятами...
Отаке ж і присниться! Аж засміялася, коли справді прокинулась.
Глянула на ходики — рано. Так, саме в такий час прокидалася тоді, в ті часи, які щойно привиділися...
Що ж, може, їй і зараз піти та потайки роздати цуцикам щось їстівне? Подумала так і знову засміялася: по-перше, навіщо потайки? По-друге, що роздавати? Сутужно у них у родині з харчами, страх як сутужно: макуха, буряки... А як десь мама дістане дерті, то це вже як свято...
Збігала по воду. Розпалила у літній кухні, розігріла учорашній кандьор, в чавунчик із солодушкою вкинула лісових кисличок та смородинового листя й теж поставила на вогонь. Принесла невелику миску із батьківським хлібним пайком: ого! Їм ще заздрять, сімсот грамів татко отримує...
Впоралася, знов глянула на ходики: рано ще, цілу годину можна поспати мамі й таткові. Хай посплять. Хутенько розшукала ряднину, уже па подвір'ї прихопила під повіткою дерев'яні граблі і скоренько — до лісу. Поки не повставали, встигне ще й по голиння збігати.
Ліс зустрів, як завжди, особливими, чисто лісовими запахами, особливою лісовою тишею. Тільки-тільки розвиднілося. Нагрібала голки, а думкою була уже там, на роботі.
...Сосонки росли добре. Малесенькі, цього року тільки зійшли, кожна стеблина лободи над ними як велетенське дерево, а вже в них усе, як у великих сосон, — і гілочки, і запах.
Сіяла їх Варя на звичайних грядках — ну точно, як на маминому городі. Два рядочки — посипле рукою насіннячко, рукою ж позагортає, а потім, через п'ять сантиметрів, ізнов — два рядочки.
Вчора ті рядки уже викопували — рослини цілком готові до посадки. Викопували незвичайною — вузькою, видовженою, чимось схожою на меч, лопатою. Колись — Варя про це десь читала — лопата ця так і називалася "садильний меч", і винайшов цю лопату у минулому столітті її земляк, харківський вчений Колесов.
Малесенькі саджанці мали, як завжди, висадити десь у лісі на вирубці чи на тих галявинах, де старі дерева чомусь повсихали. Доводилося і їй висаджувати оті паросточки, скрізь садили — і під Васищевим, і за Лизогубівкою, а вчора...
Ахала з отими саджанцями, мріяла, думала все про те ж, про своє майбутнє, про свою долю — коли вона нарешті буде у колгоспі, на фермі... Їхала, на дорогу і не дивилася. А приїхала, глянула — оце так так! Та вона ж додому приїхала — он воно, колгоспне подвір'я, телятник, ферма...
Садила сосонки, а голову щось так і повертає: ось воно, ось... Зовсім близько...
Отаке згадалося.
Нагребла голок, і зв'язала кінці рядна, ривком закинула вузол за праве плече, на ліве поклала граблі.
Цього ранку, як і вчора, і позавчора, вони з татком виходили на роботу разом. Це в них було, як традиція, як особливий, дорогий для обох, звичай, мало не ритуал. Посьорбали кандьору, посмакували крихітними кусниками пайкового житняка, запили солодушкою і повставали з-за столу. Мати прибирає посуд, а батько з донькою, побравши кожен свого вузлика з харчем, рушають до хвіртки. Поряд рушають, як рівні, — два трудівники...
Звичайні ніби хвилини, стократ вони повторювалися, і все одно Варя завжди помічає якусь особливу урочистість в батькові. Видно одразу: тато зворушений, але усіх сил докладає, щоб не показати цього.
За хвірткою, уже на вулиці, на мить спиняються.
— До побачення... — завжди каже батько. — Час добрий...
— Час добрий, тату...
Пішла.
Перед річкою зупинилася. Їй — до лісорозсадника, ліворуч: просікою до залізничного насипу, далі — до дубового гаю, потім — через кладочку... Це все — якщо ліворуч. А праворуч?
А праворуч — колгосп! Рукою подати... Кинути б зараз усе і навпростець, до контори: "Приймайте! Ким завгодно приймайте! Хай навіть і не дояркою..."
Не дояркою? Ну це... Хіба що тимчасово. Щоб тільки до колгоспу взяли. Дояркою вона буде. Все одно буде.
Так захотілося повернути праворуч... А може, й справді повернути? Озирнулася, а батько й досі стоїть. І наче відчув, прочитав її думки:
— Час добрий, доню... — дивно він це проказав, лагідно і значущо. — Час добрий... У добрий час...
2
Свіжий фіалковий присмерк виповнює кімнату — уже не вдосвіта, та іще й не світання. Одірвала з календаря листочок, підійшла до вікна — весна, березень... Два роки миру...
Ще раз подивилася на листочок і обережно причепила його на видному місці, біля дзеркальця. Наче будень, а їй — свято. Може, це і справді так? Адже саме сьогодні піде вона таки до колгоспної контори і попроситься на будь-яку роботу. Проситиметься, ясна річ, спершу у доярки, але туди її ж нізащо не приймуть, не приймуть і у телятниці — і тих, і тих скрізь досить, це вже вона точно знає, у всіх знайомих, по всіх безлюдівських колгоспах про те розпитала.
Поглянула на ходики: чи не рано? Прийде до контори, а там ще замок. Посидіти, почекати вдома? Ні, їй уже не всидіти...
Вийшла на вулицю — рано, а от людно: старі й молодь, знайомі і незнайомі — всі йдуть в одному напрямку, всі поспішають туди, куди і вона. Мимоволі згадалися батькові розповіді про щоденну його дорогу на роботу. Ходив він на мохначанський поїзд. Лінію цю — "Харків-Мохнач" — побудували у колективізацію, і, мабуть, тому поїзд свій татко називав "колективним". Їхати було небагато, вставав перед самою Основою біля семафора, та за ті короткі хвилини стільки встигав передумати. У вагоні завжди самі робітники, у кожного, як і у нього, звичка завжди сідати в один і той же вагон. За роки спільної їзди давно вже не тільки перезнайомилися — здружилися. "Розумієш, доню, — часто каже батько,— дивна штука отой поїзд, чужі ж наче, а здається, рідніше од родичів. Увесь вагон — як сім'я..."