Батько — робітник. Вона хотіла теж стати робітницею, хотіла, як і він, дбати "не для себе, а для всіх". Марила залізницею, а душу все більше й більше заполонював дивний, неймовірно прекрасний Живий Світ. Кожна зустріч із ним була щастям. Тварини, рослини... Варя часом аж захлиналася од навально-приголомшуючого, як раптова сонячна злива, світлого почуття.
Так було...
Сьогодні вдосвіта скільки не кликала — жодного пса. Кликала без надії, знала: собак у Безлюдівці вже немає. Кликала не чекаючи. І все одно, не докликавшись, засумувала ще більше.
Дивні солдати з'явилися на селі — в чорних шинелях з білими пов'язками на рукавах. Солдати чужі, ворожі, а говорять по-нашому. Люди їх називали поліцаями, а німці ніяк не називали: свиснуть, немов на пса, і той, з білою пов'язкою, біжить, мало не падає. Стане наввипинки, очима їсть і все по-німецьки намагається: "яволь"... "ферштеін"...
Оці поліцаї і почали "прочісувати" Безлюдівку. Вони так і казали: "прочісувати". Наказ мали простий і короткий — жодної живої собаки. Постріли лунали з ранку до вечора, постріли і страшне, хрипке, передсмертне скавчання.
Все живе, як чуми, сахалося отих чорних, ворожих шинелей. Навіть квіти, здавалося Варі, стулювали пелюстки і никли, зіщулювалися, коли на подвір'я заходили окупанти чи їхні прислужники. Кури забігали, залазили у найдальші закапелки, горлиці переставали аврукати, затаювалися у гіллі, замовкали горобці. Собаки — поки вони ще були — миттю щезали. Кішка боялася особливо: у неї знову були кошенята.
Собак не стало, а кішка жила. Ну й дивне ж створіння! До війни мама не дозволяла брати її до хати, і кішка, наче знаючи про це, ховалася від Вариних батьків, безпомилково, на слух вгадуючи їхні кроки. Так було. А на третій день господарювання чорношинельників і їхніх хазяїв вийшло так, що Агафія Яківна застала дочку за годуванням усього кошачого сімейства. Варя злякалася і аж сіпнулася боронити кошенят, а кішка — навпаки: поглянула на Варину матусю і — вперше — не утекла, а довірливо й лагідно замуркотіла...
Летить, летить сніг. Варя іде луками. Суха нехвороща б'є по ногах. А ось реп'яхи. Скільки їх — не обійти. Дівчина відхиляє дрючком сухе бадилля, щоб не начіплялося, і все одно на подолі так і рясніють сухі чіпкі кульки.
Бадилля...
Сніг...
Незрозумілу свавільну красу відчуває дівчина в цім поєднанні: темне бадилля, таке буденне, таке звичайне, і летючий химерний, зовсім наче неземний, білий, аж синюватий, сніг...
І така чистота в усьому...
Забіліли сніги...
Забіліли...
А це що чорніє? Варя мало не спіткнулася об щось довге, велике, злегка притрушене сніжком. Глянула і жахнулася. У витолочених будяках біля ями лежав горілиць кремезний, дуже чимось знайомий чоловік. Одяг брудний, закривавлений і весь пошматований. Великий клапоть сорочки, мабуть, вітром відгорнуло, і він накрив голову.
Варю аж трусило, ніколи в житті не бачила такого страхіття. Перше бажання — тікати. Тікати світ за очі. І все ж таки вона примусила себе нахилитись, обережно, кінчиками пальців відкинути сорочку. Це був Петро Андрійович Зимовський, директор їхньої школи.
Трохи оговтавшись, роздивилася віддалік чиюсь розвалену хату. Під повіткою чорніли знайомі уже шинелі. Чулися п'яні голоси, регіт...
Як добігла додому — розповіла батькові, а вночі приснилося: школа, клас... Сонце — все аж сяє... І директор — живий, радісний, такий молодий — розповідає про комуну...
Батько повернувся вже вранці. Розповів, що поховали директора біля лісу, недалеко й берізку примітили. Сльози душили Варю...
Сніг танув. Брудне, каламутне небо низько нависало над брудною вулицею. Вдяглася і побрела. Куди? І сама не знає. Туману не було, та йшла наче у сутінках. Йшла і не помічала ні вулиць, ні стрічних односельців. З нею віталися — не чула, йшла і йшла.
Йшла і раптом спинилася. Тополя... Так, це тополя — її тополя, посаджена ще комунарами...
Стояла й дивилася, дивилася й думала.
Учора підбили нашого винищувача. Упав у Онищенковім яру. Бігла, аж задихалася: може, живий? Може, удасться врятувати, сховати? Прибігла — самі уламки... Понура брела додому. А вдома — радість: живий! По всій Безлюдівці гітлерівці і поліцаї розшукують нашого льотчика: значить — живий! На парашуті спустився...
Скільки не нишпорили, так і не відшукали. Об'яви розвішали: ті, хто переховує радянського пілота, якщо його не видадуть "законній владі", будуть розстріляні "по закону"...
"Законній"... "По закону..."
Люди мовчки читали і мовчки всміхалися: село продовжувало жити за своїм законом.
Як заздрила Варя тій дівчині (вона чомусь була переконана, що це саме дівчина), яка, важачи життям, рятує льотчика. Значить, прийшла уже її година...
До дівчини — прийшла. І для братів Вариних (брати на фронті) година подвигу уже настала. А Варина? Коли вона прийде? Може, то буде не година — день, тиждень? А може, не один рік?
З низьких хмар почала сіятися мжичка, далину затягло туманом. Біля одного із шкільних будинків спинилася чорна крита машина з гратами на єдиному віконці. У Варі стислося серце. Плачучи, припала до стовбура, обняла, притулилася щокою...
2
Хто ж він, її кривдник?
Що він за сила, лютий, її навіки непримиренний ворог?
Сонячного, березневого ранку послала мати до знайомої бабусі: за півцеберки картоплі та мала дати трохи солі. Бабуся жила далеченько — на Підборівці, аж на Харківській вулиці. Саме на тій вулиці і побачила Варя того ранку німецького солдата.
В Безлюдівці гітлерівці не стояли. Лиш дорогою на Зміїв і на Харків досить часто моталися машини. Часом вони зупинялися, солдати шастали по подвір'ях, брали що заманеться, а потім знов їхали. Тут же, на Харківській вулиці, ніякої машини не було видно, а німець виходив із хвіртки. Невже і в їхньому селі стоїть уже якась частина?
Але... Що це? Слідом за солдатом, повагом, з наприндженими обличчями виступають аж чотири здоровані із бляхами на випнутих грудях. Жандарми... Солдат — під конвоєм...
На вулиці — натовп. Люди мовчки дивляться: такого ще не було — німці заарештували німця...
Варя затесалася у юрбу і раптом помітила біля себе шкільну подругу, однокласницю. Дівчина ця жила тут же, на Харківській вулиці. За рогом загурчав мотор — машина, видно, чекала на жандармів. До неї і повели німця...