Уже під вечір вони опинилися в дивному місці. Це була похила галявина, оточена високими соснами та ялинами. Ще не дійшовши до неї, діти вже могли її як слід роздивитися. Тому не були заскочені зненацька, коли Глина зупинився, шерсть його настовбурчилася, він ошкірив зуби й люто, але якось наче злякано загарчав. А за мить захропли й сахнулися коні — аж Марічка мало не вилетіла з сідла. Власне, вона б таки вилетіла, й коні забігли б на край світу, якби Лисий не втримав у руці повід.
Галявина була вся розрита, ніби безладно переорана. А в дальньому її кінці, під коренями старезної ялини чорніла яма. Тут, без сумнівів, було небезпечно. І цим якраз галявина була дивна. Лисий розумів, що тут небезпечно, але відчуття небезпеки не з’явилося.
Він усю дорогу прислухався до себе. Хлопцеві здавалося, він щось втратив після своєї смерті й повернення до життя. Але що? Цього він не розумів. І от тепер, схоже, відповідь знайдено. І йому стало страшно. Він зовсім не був до цього готовий. Завжди знав, що це унікальне передчуття його врятує. Тепер його немає. І покладатися можна тільки на зір, слух, спритність…
Краще, звісно, обійти галявину десятою дорогою, не ризикувати. Вдома чекають, переживають, удома готуються до нападу вовкулаків. Вовкулаків насилають ті, хто всім урядує. Треба швидше йти туди, тут не можна затримуватися. Потім, згодом, можна повернутись і як слід ознайомитися з усім тут, розвідати все. Потім. Та й із відчуттям небезпеки тоді буде зрозуміліше — є воно в нього чи вже немає.
— Лесику, не ходи туди, — сказала Леля, ніби почувши його думки. — Не наражайся. Нам треба додому.
— Я знаю, — відповів Лисий. — Звідси до села кілька годин ходу. Хіба можна залишати так близько щось невідоме й небезпечне? Марічко, сідай у ступу. Якщо трапиться щось, одразу лети до села. Зрозуміла?
— Зрозуміла, — відповіла мала. — А що може трапитися?
— Будь-що.
— Якщо будь-що трапиться, як же я полечу до села? А ви?
— Марічко, слухай, що кажуть старші й не влаштовуй суперечок. Зрозуміла?
— Зрозуміла, — сказала Марічка. — Хіба ж це я влаштовую суперечки? Це ти неправду кажеш.
— Яку ще неправду? — здивувався Лисий.
— Кажеш, що кажуть старші. А каже тільки один старший, а другий старший нічого не каже, бо думає навпаки.
— Тихо, дитинко, роби, як каже Лесик, — сказала Леля.
Мала важко зітхнула й відповіла:
— Гаразд.
Вона злізла з коня й на дерев’яних від довго сидіння верхи ногах підійшла до ступи. Вже залізла на її вінце, але не втрималася й додала:
— Тільки нічого не трапиться.
Їй ніхто не відповів, тому вона подумала, скочила всередину ступи й поділилася ще одним міркуванням:
— Там нікого немає.
— Де нікого немає? — Лисий спитав просто так, бо сам уже подумки був на галявині.
— В барлогу, — відповіла Марічка.
Навіть Глина завмер від несподіванки. А Лелі й Лисому справді все стало ясно. Коли мала вимовила це слово, воно все пояснило: і чому така переорана галявина, і чому там зараз нікого немає. Адже ведмеді влітку в барлогу не живуть. Стало зрозуміло і те, звідки на околиці села з’явився ведмідь. От тільки…
— А звідки ти знаєш, що то барліг? — байдужим голосом спитав Марічку Лисий.
Мала прикусила язика й опустила очі, потім знову підвела їх, щоправда, не на Лисого, а кудись убік і запитала, аж занадто жваво:
— Лесику, а хочеш, ти поїдеш верхи, а я піду пішки з мітлою?
— Ні, — відповів Лисий. — А якщо ти втомилася їхати верхи, можеш також пройтися пішки.
— Ну, якщо ти не хочеш, тоді я й далі поїду верхи.
Тільки через сотню кроків Лисий збагнув, як хитро Марічка збила його з пантелику. Він так і не почув відповіді на своє запитання, так і не довідався, звідки мала знає, як виглядає ведмежий барліг.
А Леля нарешті зрозуміла. Тільки вирішила поки що нічого не казати. На ходу говорити не варто, та й з’ясовувати все з Марічкою краще сам-на-сам. Тим більше, що до села вже лишилося зовсім близько.
Таємниця лисого і босого
Село далеко позаду. Там іще не почали його шукати. Всі зараз на городах — навіть Степан. Дурень. Міг би вже не копати картоплю. Й без нього впораються. Це він виставляється перед односельцями. Мовляв, бачите, який я буду вождь: не сидітиму в хаті, а працюватиму в полі разом із вами, й на полювання разом із вами ходитиму! Так йому й повірили!
Нічого, ми ще побачимо, сказав собі Василь. Іти цим слідом — заввиграшки. Малеча й не ховалася. Та й як ти сховаєш сліди копит! На мокрій землі! Головне — не наздогнати їх занадто швидко. Хай це все станеться подалі від села. За день вони до свого села не дійдуть — немає тут таких близьких сіл. А вночі… Вночі вони спатимуть.
А дівку не вбиватиму, подумав Василь. Дівка гарна. От тільки трохи підросте нехай. Але хай підростає у мене. Буду з нею лагідний, пеститиму її… Гарна дівка. Гарна. Не дивно ж, що покійний вождь так до неї прикипів із першого погляду. Тільки ж він справді вже був застарий для неї. Ні, до такої дівки й чоловіка треба молодого, сильного. І пильного. Бо якщо не встежиш… Це кожне схоче покласти око на таку.
Та й малу відьмачку можна не вбивати. Виросте — все село лікуватиме. З таких завзятих якраз добрі цілительки виростають. У них у селі, правда, цілительки немає. Але ж Василеві відомо не лише те, що є у них у селі. Справа ж не в тому, бачив ти чи не бачив. Справа в тому, чи маєш ти на плечах голову — от у чому справа. Людина з головою, та ще такою, як у нього — це зовсім інше. От.
А якщо шмаркачеві голову відрізати? І принести в село? Ото вже буде! "Непіддатний смерті!" А Василеві піддатний! Ось вам його макітра порожня. Хто її приніс? Хто знайшов шмаркача й покарав за вождя? Хто найкмітливіший і найспритніший у селі? А найсправедливіший хто? Ото ж бо й воно!
Сліди урвалися. Василь навіть не одразу те помітив. Ішов собі легко, думаючи про приємне, і раптом — на тобі. Він повернувся на кількадесят кроків. Ось слід є. А ось його немає. Як це? То ж коні! Двоє! Що ж вони — по небу полетіли? Коні?!
Василеві почало макітритися в голові. Він точно знав, що коні по небу не літають. Але ж іще вчора він точно знав, що дівчатка теж по небу не літають. А якщо літають дівчатка…