— Сестра. Двоюрідна, — відповіла дівчинка. — А хто інший?
— Не знаю, — розсміявшись, відповів хлопець. — Може, у неї теж сестра є. Чи брат. Прийде провідувати, а ми тут у чужій хаті ночуємо…
— Мені не подобаєцця ночуваць у цій хатці, — зізналася Марічка.
— Кому подобається! Але вже вечір, кращого місця ми не знайдемо.
Щоб припинити розмову, він поліз до хати, хоча без драбини це було непросто.
— Якшо ти заліз, то й родич може залізти, — не вгавала Марічка. Безперечно, вона мала рацію.
— То що, ти гадаєш, треба зараз заходитися драбину лагодити?
Всі засміялися, й дівчинка ображено замовкла.
Баба Яга лежала на підлозі біля самісінької печі — важенну лежанку змогла протягти майже через усю кімнату, — ошкіривши зуби, й немилосердно хропла. Треба віддати належне Івасеві — зв'язав він бабусю надійно. Але це хропіння!..
У Довгоногого щось негаразд було в горлі — так казав Інженер. Спати з Довгоногим у лісі було неможливо. Його хропіння неодмінно щось приваблювало. І якби ж щось добре! Коли б на ці рулади збиралися зайці, Довгоногому б ціни не було. А то ж збиралася різна погань: то пацюки, то червоні мурахи мало не заїли. Одного разу кажани налетіли — штук десять, не менше. Довелося півночі віддирати їх від сорочки та штанів. А один заплутався кігтями в волоссі Довгоногого — ото був клопіт! Довгоногий верещить, кажан пищить і ще й кусатися намагається!..
Для Лисого ті подорожі з Довгоногим були сущим прокляттям. Ходити їм випадало далеко, якось три ночі провели в лісі. Вони шукали воду й місце для переїзду села. На відстані двох днів путі нічого знайти не вдалося. Може, якби пішли далі, то й знайшли б щось, але та фатальна галявина, де на Довгоногого налетіли саранці…
Довгоногий так і народився, казали, з довжелезними ногами — від плечей ростуть, жартував батько. Де в ньому вміщалися серце і все інше — невідомо. Тільки голова й ноги. Зрештою, це нікого особливо не дивувало. Кожен народжувався з якимись особливостями — на Лисому ось ніколи не росло волосся. А Циклоп так і народився з одним оком. Довгі ноги — це загалом добре. Якби тільки він бігав краще.
Вони не були друзями. Просто знали, що треба працювати разом, треба миритися з тим, що у іншого є вади. Лисого, скажімо, дратувала нерозважливість Довгоногого. Той був гарячий і нестриманий. В тих випадках, коли Лисий животом відчував небезпеку, Довгоногий просто кидався навпростець — і зажди був правий. Йому щастило. Він був старший на два роки. А що вже довший!.. І завжди насміхався з Лисого: "Ти такий нерішучий, що, мабуть, і листочок щавлю не з'їси, поки не обдивишся з усіх боків!" Найдужче бісило Лисого те, що це була чиста правда.
Але вдвох їм щастило уникати неймовірних небезпек. Якби Довгоногий був живий, може, пішли б до Руїни вдвох. Тоді все було б зовсім інакше… Лисий відчув, що сльози навертаються на очі…
Можна, звичайно, витягти бабу Ягу на галявину, але ж з нею хоч що роби — не прокинеться. Лисий розумів, що жаліти її не варто, але все одно… Як же це — кинути на ніч на галявині? Краще вже просто вбити.
Руки їй він вирішив не розв'язувати, тільки відрізав мотузку, якою вона була припнута до лежанки. Потім погукав Івася. Той щось довго вовтузився, тож Лисий підійшов до дверей і побачив, що Івася ніяк не можуть підсадити до дверей. Він подав руку й витягнув його до себе.
— Лелю, поки ми тут з Івасем придумаємо, що робити з бабою, ви підіть — тільки обережно! — десь тут повинна бути ожина.
Разом з Івасем вони перетягли лежанку знову до стіни. Лежанка була важенна, і хлопці здивувалися, яка ж дужа баба Яга — сама перетягла її через півхати. Потім підтягли бабу до лежанки, але підняти її було не так просто. Геть змокли, поки вдалося сяк-так укласти її. Потім ретельно прив'язали, щоб уночі не сталося ніяких несподіванок.
— Давай перевернемо її на бік, тодзі вона, може, й не хроптиме, — запропонував Івасик.
Справа була варта зусиль. Бабу розв'язали, перевернули на бік, і вона справді перестала хропти. Знову міцно прив'язали до ніжок лежанки руки й ноги старої.
Тим часом повернулася Леля з дітьми, назбиравши чимало ожини. Лисий з Івасем допомогли їм піднятися до хати.
За столом сісти було ніде. Повсідалися на підлозі й, недовірливо косуючи час від часу на бабу Ягу, заходилися вечеряти ожиною. Хоч і голодні були, але більше говорили, ніж їли. Леля розповідала казку про бабу Ягу й Івасика-Телесика, а всі діти їй підказували деталі й уточнювали, чому Івасик зробив так, а не інакше. Виникало запитання, для кого Леля розповідала казку. Швидше за все — для Лисого. Але як вона здогадалася, що він цю казку не до ладу пам'ятає? Втім, його хвилювало інше. Баба Яга жила одна, але їй напевне хтось мусив служити. Вона з кимось могла бути в добрих стосунках. Не могла ж вона просто ні з ким, крім заблудлих дітей, не спілкуватися! Чи могла?..
Марічку, щоправда, цікавило дещо інше.
— А звідки беруцця баби Яги? — спитала вона невідомо кого.
— Мабуць, з людей, — відповіла Леля. — Зі стареньких бабусь, які лишилися самі, і їм ні з ким навіць побалакаць.
— А навіщо ж вона тодзі їх їсць? — не вгавала Марічка.
— Їсти хочеться.
— Можна ж шось інше поїсти. А хлопчиків залишиць собі й з ними балакаць, правда?
Тут уже ніхто не міг дати відповіді.
— Так ті хлопчики з нею й залишацця, — відповів нарешті Івась.
Усі засміялися.
— Дивлячись які хлопчики, — сказала Леля, маючи на увазі, очевидно, щось трохи інше, ніж те, про що говорили всі. Принаймні для Лисого це прозвучало так, ніби йшлося про нього — що от він же не кинув Лелю саму…
"Ну, на бабу Ягу вона не дуже схожа", — подумав Лисий. Та й щодо самотності баби Яги в нього лишалися сумніви.
— Лелю, — зупинити Марічку може хіба що необхідність стрибнути з висоти, — а Івасик-Телесик також жив у лісі?
— Так… — запитання загнало Лелю в глухий кут. — На узліссі. Біля річки.
— А навіщо він ловив рибу?
Леля замислилася.
— Він її їв, — сказав Лисий.
— Рибу!?
— Так, коли в річках вода ще була чиста, рибу можна було їсти.
— А ми також зможемо їсти рибу, коли вода знову чистою стане?
Тепер замислився Лисий. І Леля не відповідала. Хлопець відчув, що вони з нею думають про одне й те саме.