— Доня прийшла,— зрадів Макар Макарович.— Ну, драстуй, драстуй. А я, бач, нове підприємство організував. Почекай хвилинку, зараз будемо гнути,
Він повернувся до робітників, які сиділи в затінку, попихкуючи цигарками, й гукнув:
— Пора, хлопці! А де ж бригадир? Відчиняй дверцята!
В цей час ззаду до Улянки нечутно підійшов Демко.
— А-гов!
— І зовсім не злякав!
— Хіба тебе злякаєш таку?
— Авжеж. Мене штрики-брики не злякали. Дверцята в землянку відчинили, звідти шугнула сива пара, і вже на круглий обідний пень, вкопаний у землю, ліг перший обід — довгий і рівний, який парував і плакав дрібними сльозами.
Макар Макарович тут же зігнув його, і з пенька зійшов уже готовий обід.
— Ех, калина-малина, хоч на каретуї Ясеновий, добрий буде під шину.
Другий обід зігнув Демко. Йому, звісно, допомагав батько, та хлопець глянув на Улянку такими очима, що вона жартома штовхнула його в спину:
— От хвалько небесний!
"Буде моєю сестрою,— подумав Демко,— то хай знає, що в неї брат неабиякий майстер!"
Коли Улянка захоплено почала розповідати Макарові Макаровичу про гостя з фронту, який приніс звістку від батька, лісничий заметушився.
— Аякже! Знаю, знаю. Федір Корсак. У нас тут працюватиме.
І відразу ж змінив розмову:
— А тепер ходімо до мене! Ви ж тут продовжуйте, хлопці,— обізвався до робітників.— Яке берестове — окремо, для простих возів. Воно м'яке, каменю не боїться.
Вдома Демко пішов у хижу й виніс звідти довгу засклену скриньку.
— Ти ще цього не бачила!
— Ой, як ловко! — мимохіть вихопилося в Улянки, а Демко задоволено посміхнувся.
— А що? Правда — ловко?
Це була колекція комах, шкідників лісу, яку Демко збирав довго й пристрасно.
На дні скриньки рівними рядами було приколото шпильками різноманітних жуків і метеликів. Чорний дубовий усач із своїми довжелезними вусами був, наче командир цілого загону хрущів і хрущиків, короїдів, бронзовок, лубоїдів, слоників. Тут були жуки, наче витоплені з дивовижного червоно-зеленого металу, які мінилися й спалахували перед очима, як самоцвіти. Були напрочуд красиві жучки — крапчасті, як мармур, золотисті, як полиск ватри, зелені, мов заблукалий у листі сонячний промінь. Слоники застигли з витягнутими довгими носиками-хоботками, рудий хрущ розпустив нижні слюдяні крильця, немов приготувався знятися в повітря.
Метелики були ще красивіші. Кожного з них наче виткала невідома ткаля з золотих пушинок. Ніжні крильця златогузки скидались на дві яблуневі пелюстки, а деревце кінчалось золотою подушечкою; шовкопряди вдягли плахітки в чудернацьких візерунках; крихітні метелики-листоверти були в оксамитних кофтинках, гаптованих бісером, а совки й п'ядениці вабили око муаровими биндами; схожі на ос тонковусі пилярі-ткачі хизувалися, як клоуни, в жовтих трико.
Улянка не раз бачила в лісі цих комах. Не раз увечері залітали на вогник у лісникову хатину меткі метелики — пухнасті, вкриті ніжним оксамитним пилком, який осипався від тріпотіння крилець. Та ніколи не замислювалась дівчинка над тим, що все це — лихі вороги лісу, які смокчуть живий сік дерева, точать його серце, глодають листя.
— Це все шкідники? — спитала вражено.
Демко кивнув головою.
— Ось чому ти все бавився з жуками...— промовила Улянка і глянула на хлопця. В цьому погляді було щось нове. Ніколи раніше так не дивилась на Демка Улянка. "Ось ти який! — немов сказала цим поглядом дівчинка.— А я думала, що ти тільки бешкетник".
— А це бачила? — спитав хлопчина, показуючи зав'язаний полотняним клаптиком палець.
— Врізався?
— Еге, гірше. Гусінь уколола. Свербить. Увесь палець червоний і напух. Ось бачиш цього метелика? Це краснохвіст. У нього така жовтувата гусінь. Із смужками. Ніколи не бачила? А на спині, як щітка, пучечками волосинки. Я й уколовся. Такі отрутні волосинки!
— Як же ти необережно! —вихопилось у неї.
Їй було дуже цікаво слухати Демка. Та вона почувала, що й сама могла б розповісти багато цікавого.
— А ти чув казку про Чарнамай-зілля? — спитала в нього.— Мені дід Маврикій розповідав.
Ні, Демко ніколи не чув про таке. І Улянка розказала йому легенду про полум'яну квітку.
— А знаєш що, Улянко? — промовив задумливо Демко.— Давай удвох підемо шукати це Чарнамай-зілля. Що, коли й справді є десь така квітка? Тільки ж усе це казки...
Він зітхнув.
У цей час увійшов Макар Макарович. Він поглянув на Демкову колекцію і посміхнувся.
— Ну, Улянко, а тепер я тобі свою колекцію покажу. Ходім, ходім...
Усі троє ввійшли в простору хижку. Тут пахло борошном і гасом. Макар Макарович підійшов до столу і зняв газету, якою було накрито багато малих і великих скляних банок.
— Ось мої полонені! — сказав він.
Улянка побачила, що в кожній банці злегка коливався в рідині гриб. І дівчинка згадала, що про цю пристрасть Макара Макаровича збирати колекцію грибів вона вже якось чула від знайомих лісників.
Тут, на столі, була маленька грибна країна. Схожі на хитрих звірючок — жовті лисички, опеньки — довгов'язі жевжики під парасольками, печериці — бабусі в білих очіпках, червоноголові мухомори і ще багато таких грибів, що Улянка або вперше їх бачила, або не знала назви. Були тут гриби з кумедними ковпачками, були з ріжками, одні мали круглі, широкі капелюхи, інші — шапочки.
— Трюфеля-гриба ще немає в мене,— сказав Макар Макарович.— Його важко дістати. Немає ще деяких отрутних грибів. Правда, я сьогодні вранці знайшов блідих поганок — небезпечний гриб. Ось і баночку для них приготував. Приїздив до мене професор з міста, просив продати мою колекцію для інституту. Я, кажу, не продам, а подарую. Що ж, хай студенти вивчають... Правда, калина-малина?
І враз він схопився обома руками за голену голову:
— Демко! Я й забув! На пошту ж треба їхати. Нікого послати сьогодні. Швидше, а то спізнишся. Пакета треба відвезти.
...Демко вивів із стайні Фріца. Кінь був дуже високий, тому Макар Макарович сам його осідлав.
— Ну, давай підсаджу!
Демко глянув на ґанок і з полегкістю зітхнув: Улянки не було, отже вона не побачить, з якими труднощами йому доводиться лізти в сідло. І чому така несправедлива до нього доля? Чому б йому не підрости хоча б на чверть метра? Єсть же щастя людям! Взяти хоча б Чичибабу: високий, як стовп! Щоправда, він у кожному класі сидить по два роки, зате ж, як стане на стільчик, то рукою стелю дістає!